Демократи вже тодi воду мутили...

Григорій Микитович Вакуленчук народився в 1877 році в селянській родині в селищі Великі Коровинці (нині - селище міського типу Чуднівського району Житомирської області).
Почав службу на Чорноморському флоті в 1898 році.
В 1900 році – закінчив мінно-артилерійську школу та призначений комендором на ескадрений панцерник “Князь Потьомкін-Тавричеський”. Українці тоді складали на Чорноморському флоті переважну більшість. Але лише серед матросів та нижчого командного складу. Вищий командний склад був переважно російським та ворожим до українців.
Повстання на панцернику почалось 27 (14 за ст.ст.) червня 1905 року з фрази, вимовленої Вакуленчуком українською мовою: “Та доки ж ми будемо рабами!”. Як зазначив згодом Іван Багряний: «Це було повстання української стихії, , повстання кріпаків князя Потьомкіна, нащадків Самійла Кішки і всього українського Запоріжжя».
На самому початку повстання на “Потьомкіні” Г. Вакуленчук був смертельно поранений старшим офіцером панцерника. Повстання очолив мінний машиніст панцерника Панас Матюшенко.
15 червня (за ст.ст.) 1905 року в Одеський порт з панцерника “Князь Потьомкін” був знесений труп Григорія Вакуленчука, з запискою: “Перед вами лежить тіло вбитого матроса Григорія Вакуленчука, убив старший офіцер ескадреного броненосця “Великий князь Потьомкін-Таврійський” за те, що він сказав, що борщ не годиться. Помстимося кровопивцям! Смерть гнобителям, нехай живе свобода!”. В той же день був похований в Одесі.
Пам’ятники Григорію Вакуленчуку встановлено на вулиці його імені в Севастополі, в селищі Великі Коровинці (Житомирської області), та в Одесі.