Ви не можете бачити результати опитування поки не проголосуєте самі!
Опитування відкрите 28 травня 2009 р.
Обмежень по часу немає.
Пройшло 5660 днів.
Кількість повідомлень, необхідних для прийняття участі в опитуванні: 2
Кількість днів проведених на сайті, необхідних для прийняття участі в опитуванні: 2
Я вот посмотрел на весь список запланированых мероприятий, и думаю, чтобы на все попасть, нужно будет разорваться! Мне интересено ка Helen поступит? Прийдется чем-то жертвовать!
Я вот посмотрел на весь список запланированых мероприятий, и думаю, чтобы на все попасть, нужно будет разорваться! Мне интересено ка Helen поступит? Прийдется чем-то жертвовать!
я не буду на жодному до 17.00. І взагалі, не розумію, чого все це не провести в неділю?
Хоча... все ж для дітей.. а вони ж вже вільні від школи
"Тримай звязок зі мною, завтра вийдемо в еТер"
Tyt24vcytki
Ночной дозор
Номер: 680
Зареєстрований: 21 листопада 2008 р.
Повідомлень: 1426
Попереджень: 0
Нагороди:
Я вот посмотрел на весь список запланированых мероприятий, и думаю, чтобы на все попасть, нужно будет разорваться! Прийдется чем-то жертвовать!
Возможно не придётся разрываться, очень большая вероятность что дождь помешает проведению половины мероприятий.
Вот как и сегодня детские мероприятия 29 мая 2009г а во второй половине дня дождь "запланирован".
masyanich
Постоялець
Номер: 444
З: Украина, Прилуки
Зареєстрований: 31 березня 2008 р.
Повідомлень: 347
Попереджень: 0
Нагороди:
Возможно не придётся разрываться, очень большая вероятность что дождь помешает проведению половины мероприятий.
Вот как и сегодня детские мероприятия 29 мая 2009г а во второй половине дня дождь "запланирован".
Вервечку травневих свят, приурочених матері, сім’ї, родині на межі весни та літа завер¬шує Міжнародний день захисту дітей. Без них ми не уявляємо свого життя. Діти – це наш найдорожчий скарб, наш біль і наша радість, наша гордість і надія, наша доглянута ста¬рість у масштабах родини і наше майбутнє у межах всієї держави. Вони завжди поруч з нами. Веселі і сумні, усміхнені і зарюмсані, розумні і не дуже, талановиті й безталанні, красиві і не зовсім, великі і малі, здорові й інваліди... І всі – наші.
Бо не буває у світі “чу¬жих дітей”. Інша справа, що іноді ми їх не помічаємо. Нам почасти не вистачає часу чи терпіння, щоб вислухати, порадити, допомогти чи просто побавитися, почитати з ними книгу. Зайвий раз погладити русяву голівку і зазирнути у бездонні очі – безмежну, ще не зіпсовану щирість і відвертість.
А мусимо це робити щодня, щохвилини, щосекунди. Бо основний закон людяності у світі людей – це не гроші, не дорогі іграшки і цукерки, супер-новітні мобілки і комп’ютери - а закон ЛЮБОВІ. Саме ним повинна керуватися держава, творячи щасливий світ дитинства своєму майбутньому поколінню. Саме любов повинна допомогти нам, дорослим, захистити дітей від усіх гіркот і негараздів сучасного буття.
Це вона має єднати в одну дружну родину батьків і дітей. І не шкодуйте своєї уваги тим дів¬чаткам і хлопчакам, хто не зазнав материнської ласки. Озирніться на них, приголубте. По¬даруйте і їм свято, хоча б один раз на рік. Тим паче, що Міжнародний день захисту дітей для цього чудова нагода. [/]
“За ненькою сумую. Живу з бабусею і татом...” Історія восьмирічного Сашка Прокопенка
“За ненькою сумую. Живу з бабусею і татом. Уже люблю тьотю наташу і мрію стати мотогонщиком...”
Історія восьмирічного Сашка Прокопенка схожа на сотні інших. На жаль, у нашому житті частішають випадки, коли діти втрачають своїх батьків. Прикро, коли мати з батьком самі відрікаються від свого дитяти і кидають його на розсуд долі. Та найболючіше, коли у дитини найдорожчу у світі людину відбирає безжальна і черства смерть.
У народі кажуть: якщо не стає батька, дитина залишається напівсиротою. А не стає матері – дитина сирота.
Трагедія сталася майже на зорі Сашкового життя. Мама померла, коли йому не було ще й шести. Валентини не стало раптово. Молода, гарна, здорова жінка, і хто б міг таке подумати. У селі кажуть, Валя померла від сільської роботи. Щоб жити більш-менш достойно, удвох із чоловіком Анатолієм вони тримали у Замісті чимале господарство –свині, корови, птаство. Обробляли чимало землі. Та й робити сяк-так Валентина ніколи не любила, прагла, щоб усе було до ладу і в дворі, і на городі, і, звісно ж, в оселі. Щоб і прибрано було, і випрано. І їсти, щоб було смачненьке. Тож прокидалася удосвіта, взувалася у гумові чоботи, а жили якраз на березі тихоплинного Удаю, і гайда до худоби. Потім везла на базар молоко. А після ще й встигала на роботу до комор. Після роботи – знов господарство. Одним словом, прислухатися до себе та до свого організму було ніколи. На головні болі, що частішали, спочатку не звертала ніякої уваги. “Коли там хворіти, роботи ж стільки,” - думала весь час і глушила біль таблетками. А коли вже й ті перестали допомагати, пішла до лікарів. На жаль, запізно. Діагноз був страшенним. Медичними термінами незрозумілий і закручений. А по-простому – рак головного мозку. Зібралася на лікування, та вже не судилося... До першого класу сина виряджали вже тільки батько і бабуся.
Із Сашком я познайомилася у Замістянській школі. Там він вчиться у другому класі. Нині йому вже вісім років. Директор школи та вчителі хлопцем не нахваляться. Кажуть, розумний, добре вчиться, товариський і не по-дитячому розсудливий. За порадою у школі ідуть усі до нього – чи то ровесники, чи старшокласники, менші діти – він дружить з усіма. Хлопчина відвертий і відкритий. У цьому я дуже швидко переконалася. Вже через кілька хвилин нашого знайомства з’явилося відчуття, що ми знаємо одне одного давно і між нами немає різниці у віці. За невеликий проміжок часу він повідав мені про усе своє життя-буття. Відверто, не криючись. Розказав, що у нього багато друзів, що любить читати дитячі книжки про природу і фантастику. Та й сам гаразд на усілякі вигадки. Особливо любить вигадувати різні ігри для друзів. Але найулюбленіше заняття – кататися на велосипеді.
- Його мені 19 жовтня подарували на день народження папка і тьотя Наташа ... ну моя нова мамка, - випалив Сашко, не запинаючись. – Ще вона спекла мені величезний торт. Тоді ж подарували і волейбольний м’яч, і машинку...
- А де ж твоя справжня мама? – запитала обережно.
- Умерла, - відказав якось по-дорослому і серйозно малий. –У неї був рак, - і посмішка на мить зникла з обличчя. - Я не дуже пам’-ятаю, що там і до чого. Ну за мамкою скучаю. Іноді хочеться пригорнутися до неї.
Мені здалося, що Сашкові на очі набігли сльози, та він по-дитячому продовжив далі:
- А ... тьотя Наташа у нас недавно. Ну, папка з нею тепер живе у Прилуках. І я туди їжджу на вихідних, або на канікулах. Спочатку вона мені не сподобалася, а зараз я вже її навіть люблю. У неї комп’ютер дома є. Тепер у нас три хати, три городи і шість телевізорів. А ще в мене тепер є старший брат. Правда, він робить і живе у Чернігові. Це син тьоті Наташі. А інший її син і чоловік загинули у автокатастрофі. Ще у мене є сестра рідна по мамці. Ну вона з нами не живе. Її бабуся, мамчина мамка, забрала.
- А з ким же ти живеш? – намагаюся уточнити.
- Та з бабусею Танею і дідом Павлом, і папкою. Як мамка умерла, ми жили дома удвох із папкою. А він же на роботі, мене ні з ким залишити, та й важко йому самому за всім доглядати. Так ми потихеньку й перебралися до бабусі. Папка у мене ветлікарем у Сухополовій працює. Колись служив у Афганістані. Дуже любить грати в карти і ходити на полювання. У нього навіть рушниця є. І я вже двадцять чотири рази з неї стріляв по мішені. Раз чуть у десятку не попав. А одного разу папка підстрелив дику качку, а я її знайшов. Правда, на полювання ми ходимо нечасто, через папчину роботу. Та й дома робота. Мені теж дістається. Мої обов’язки – сходити по хліб, злазити по драбині у погріб по картоплю та інші овочі, наносити води. А тоді вже, як усе пороблю, можу гуляти. Взимку з велосипеда, якщо є сніг, я пересідаю на санчата. У нас, у Замісті, тут такі є гори високі і круті! Ми ходимо кататися з них. Найкраще, звичайно, з’їжджати на кульках. Тоді летиш!
- А не боляче на клейонці, не страшно? - намагаюся вставити своє “я” у мовний потік хлопця.
- Буває й боляче, а щоб не страшно, я очі закриваю. Колись так перекрутився, наче сальто зробив. А в минулому році з бабусею ми їздили поїздом у Крим. Їхали довго-довго, і в Чорному морі я купався... І у Манжосівці на сцені виступав у клубі. Читав гумореску “Татова радість”. Хочете й Вам прочитаю?
- Давай, - кажу. Сашко розповідав її, як справжній артист. Його зовнішність якраз підходить для цього жанру - низькорослий, обличчя кругле і очі меткі, як метеорити. Ми довго і щиро реготали з тієї татової радості. А пересміявшись, малий Прокопенко цілком серйозно продовжив далі:
- А знаєте, ким я хочу бути? Втім, мабуть, не скажу. Це небезпечно.
- Мабуть, бандитом?
- Та ні, - зареготав.
- Ну, тоді шахтарем? - пробую вгадати.
- Ні.
- Хоч на яку літеру починається? - не відступаюся.
- На “м”.
- Тоді – міліціонером?
- Знову не вгадали.
- Знаю, мотогонщиком, - ліплю в десятку.
- А як ви здогадалися?
- Так ти ж на велосипеді любиш кататися і з високої гори не боїшся спускатися, - хитрую, бо вгадала зовсім випадково.
- Колись ми з папкою їздили на мотокрос, - замріяно продовжив Сашко, - так я отих малих юніорів зблизька бачив, що на маленьких мотоциклах ганяють. Шкода, не пощастило хоч посидіти на одному з них...
У порожньому класі ми гомоніли з Сашком ще довго, поки дзвінок не покликав на урок після великої перерви. Теревенили і про друзів, і про подруг, і про інші прості, але для нього, здавалося, такі важливі речі. І розпрощалися, як друзі. Від спілкування з ним на душі аж посвітлішало, до цього ж було якось кепсько. Дитяча безтурботність, наївність, щирість, життєрадісність, навіть попри те, що немає поруч мами... Ні, Сашко – не сирота. Певною мірою йому пощастило... Пощастило з батьком, з бабусею... Відчувалося, що він не обділений батьківською любов’ю, турботою, ласкою. Хочеться вірити, що коли й подорослішає, він не відчує їх дефіциту. Що не відвернеться від нього батько, тьотя Наташа, до якої малий вже відчуває якісь позитивні почуття, замінить йому маму – ніжну, люблячу, яка завжди зрозуміє, допоможе, підтримає... Погоджуюся, таке буває рідко. Але ж буває!!