25.09.09. Є все ж таки на нашій планеті таємничі, загадкові, містичні місця, які впливають на нас неймовірним чином, приносять добрі дива і дивовижні події в наше життя. Ми не знаємо і пояснити не можемо, чому саме так вони впливають на нас – до мурашок по тілу, до тремтіння серця..., пише priluchina.

Нас постійно тягне туди, вони сняться нам, ті місця, ми спішимо, щоб поклонитися їм, подякувати...

Особисто для мене таким привабливим і нерозгаданим місцем є напівзруйнована радьківська Свято-Вознесенська церква.

За останні десять років вже де-кілька разів побувала у цьому дивному місці. Першого разу я потрапила туди випадково, навіть не знаючи, що храм цей існує, не плануючи зустрічі з ним, хоч нічого випадкового не буває – в усьому є особливий смисл і промисел Божий.

На узвишші, в гущі старих дерев та чагарнику, побачила я стару напівзруйновану церкву. Побачила і була зачарована її старовинною двомірною архітектурою, двома куполами і дзвіницею, залишками її минулої піднесеної врочистої краси... Чомусь відразу впали в очі чудові фрески, що дивом збереглися у вівтарній частині, запам’яталася їх ніжна небесно-блакитна кольорова гама.

Посеред храму – міцний кований ланцюг, на ньому колись висіло велике розкішне панікадило, вогні якого запалювались під час Богослужінь... Об’ємні колони, схожі до античних, на горі - хори для півчих, і на них страшно ступити, бо майже всі дошки підлоги прогнили... Сумно дивитися на стіни, що розбираються по цеглинці... Кам’яні сходи ведуть у таємничі склепіння: спуститися по них туди - мало хто відважиться... На даху будівлі, під самою маківкою... ростуть дерева і кущі. Отвір порожніх дверей створив своєрідну арку, яка заросла, заплелася густими зеленими гілками горішника і клена. Куди веде ця арка, в які незбагненні світи?..

Розвалений вхід - в інше приміщення – у зимову церкву на честь Олександра Невського, де був свій вівтар, свої хори...

Потім я їздила на побачення з храмом декілька разів, бо стала чомусь тужити за ним - за цим умираючим, намоленим десятиріччями місцем...

Раптом то тут, то там (у міському автобусі, під розчиненими вікнами чужої квартири, на місцевому ринку, далеко від неї – в електричці до Чернігова) від знайомих і незнайомих я стала чути про церкву дивовижні розповіді.

...Я виріс у Радьківці. Пам’ятаю, коли ще малим був, церква процвітала. Під час великих свят зі всієї округи люди з’їжджалися, сходилися... Все навкруги було возами заставлене. Колодязь там був з найсмачнішою в світі водою... Батюшка, на прізвище Сокірко, дуже гарний був, поважали його. У часи войовничого атеїзму влада звинуватила його у самозахваті землі – він неподалік церкви грядку овочами засадив... Після нього на священиків церкві не щастило...

На початку 90-х все змінилося. Церква почала повертати храми віруючим, в яких радянська влада клуби розташовувала... А цей – самі священики покинули, закрили на ключ, все церковне майно до Білорічиці відвезли, здається... На початку Незалежності церкві пощастило навіть у кіно “засвітитися”, тут фільм про голодомор знімали, багато сцен біля храму, тільки не всі, на жаль, до кінострічки увійшли...

...Було це років 25 тому... Живу я далеко від Радьківки, на іншому кінці району. Чоловік у мене дуже пив тоді, п’яним за сокиру хапався і ганяв нас навколо хати. Мати порадила мені поїхати на службу в церкву, помолитися за чоловіка, щоб Господь дав йому сили горілку покинути... Я кажу: чому саме до цієї церкви, вона так далеко, посеред лісів, краще ж – до якогось прилуцького храму... А мати каже мені: особлива вона, з’їздь, не пошкодуєш, щиро–щиро помолися. Я й поїхала, бо звикла матір слухатись... І, дякувати Господу, кинув пити через місяць! А років з п’ять тому знову біси його опанували. Донька наша Антоніна в Прилуках живе, всю цю історію знала з самого початку. Приїхала в село, на батька подивилася й каже мені:

– Може б Ви, мамо, знов до радьківської церкви з’їздили, помолилися б там, один раз помогло ж...

Чи ти смієшся, кажу, не правиться там давно, бур’янами все заросло... Погорювали над горем своїм, а про розмову цю забули... А чоловік пити не припиняє. Розсердилася я на нього, хазяйство кинула, його кинула, а городи ми вже вибрали, та й поїхала до внуків у город на місяць, а ти – пий, хоч захльобнись... Якось донька каже: мамо, поїхали по гриби. Посадив нас зять у машину, і поїхали ми під Августівку... А на зворотній дорозі заблукали посеред лісів і доріг і виїхали прямцем, куди б ви думали, до цієї церкви. Думала спочатку – зять з донькою зговорилися, потім зрозуміла – ні.

- Бачите, мамо, Ви відмовилися, а Бог сам Вас сюди привів, - каже дочка.

Молитися у напівзруйнованому понівеченому храмі чомусь я побоялася, постояла посеред церкви, доторкнулася до стін... Вірте-не-вірте – він через місяць покинув пити... Багато хто з людей їздить туди, бо вона в такому гарному місті, всі кажуть, що почуваються там дуже спокійно і просвітлено...

...Коханого свого стріла я восени, п’ять років тому. Так сталося, що знайомі випадково повезли нас подивитися на церкву, в якій кіно колись знімалося про голодомор. Церква, навіть у такому стані, вразила нас. Відчувалося, була вона красивою. Чомусь подумалося, що в ній любили молитися, щиро це робили... Особливо хвилювали мого хлопця – звуть його Олександр - останки зимової церкви на честь Олександра Невського: сказав мені – серце там так стрімко забилося... Через три роки він покинув мене задля іншої. Рік жив з нею. Восени поїхала я все з тими ж своїми друзями знову під Радьківку – ми любимо влаштовувати маленькі подорожі. Осінь була лагідною, теплою, тихою... Походила я по храму, згадала все, що було... І раптом – дзвінок по “мобілці”, хоч з півгодини вже зв’язку не було, – чую, його голос. А до цього він мені рік не дзвонив... Тепер ми знову разом, сподіваюся – назавжди...

...Мені, мабуть, ніхто не повірить. Довго дітей у мене не було. Одного разу після Великодня наснився мені дивний сон: якась жінка каже мені – знайди напівзруйновану Вознесенську церкву у лісі, з’їздь туди, помолися, хоч немає там ні ікон, ні священика, - і в домі твоєму два янголи оселяться. Сон цей таким реальним був, наче б то вона поруч стояла... Почала я людей на базарі старих розпитувати, де поблизу є церква така. Ніхто не знав точно. Місяць минув, я питати перестала. Їду якось у таксі, а водій почав своєму знайомому про радьківську церкву розказувати... Я відразу зрозуміла – це вона. На свято Господнього Вознесіння батько повіз нас з чоловіком туди. Спочатку, правда, сердився, казав, що нічого з цього не вийде... Моїм двійнятам вже два рочки...

...Церква Божа на честь Вознесіння побудована у ХІХ сторіччі, по благословенню митрополита. Була дерев’яною спочатку, потім – кам’яною, збудували її красивою, вишуканою... А тепер, ще трохи - і її зовсім не буде. Доглядати немає кому, державі вона, як пам’-ятка архітектури, не потрібна. Знаходиться далеченько від Радьківки, людей в селі мало. В Стрільниках є нова прекрасна церква, віруючі з околичних сіл там моляться... Вкладати гроші у реставрацію радьківської церкви нерентабельно, прихід не набереться... Вмирає потроху красуня, святиня наша...

У кожного храму, як і у людини, своя доля. Беззахисна, покинута Вознесенська церква стоїть самотньою затухаючою свічкою на узгір’ї, під самим небом... Веде до неї доріжка між столітніх дубів та лип, щедро всипана вона осінньою жовтогарячою листвою. І все ж таки їдуть по ній до храму люди. Мабуть тому, що й досі присутність Бога відчувається в ньому - Він нікуди не зникає. А якщо ми, люди, хочемо бачити і розмовляти з Ним, ми бачимо і розмовляємо...

Лілія ЧЕРНЕНКО.
фото автора

"Черниговская губерния"