Петро Бойко, художник та колекціонер – особистість талановита і неординарна. Людина безмежної щирості та відкритості, справжньої спраги до життя, людей і мистецтва. Він має досить вагомі творчі перемоги і вдачі, достойну участь зі своїми оригінальними роботами в чисельних персональних та колективних виставках регіону і країни, але ж ніколи не зупиняється на досягнутому, на вже намальованому і позитивно відміченому колегами та мистецтвознавцями...

Він у постійному пошуку нових форм та фарб вираження свого світосприймання, нових цікавих книг та людей, якими захоплюється до безтями...

“Однією фарбою картини не намалюєш, однією нотою музики не напишеш...”
Нещодавно Петро здійснив вояж у столицю на виставку британського художника Демієна Хєрста, чиї епатажні роботи коштують неймовірно дорого ( він створив, наприклад, платиновий череп з майже 9 тис. брильянтів). Не всі сприймають його труп овечки у формаліні, скульптури акул, зате всі цікавляться, обговорюють, дискутують...

Петро Бойко задоволений побаченим. Більше того, йому вдалося особисто поспілкуватися зі славетним художником сучасності і з господарем галереї “Пінчук – арт – Центр” Віктором Пінчуком, який вже неодноразово, за свої меценатські кошти, здійснював у країні великі культурологічні проекти:

- Дуже цікаві, прості, безпосередні люди. Вони відкриті для спілкування з кожним. Мені пощастило відвідати майстер-клас Хєрста, ми навіть разом створили модерністсько-абстрактну картину. Там кожен бажаючий міг це зробити при допомозі спеціальної машини, схожої на центрифугу. Черги до центру стояли величезні, здебільшого в них – кияни, іноземні туристи, дуже багато молоді. Це прекрасно, що маємо таку думаючу молодь!.. Люди спеціально приїхали до Києва зі всього світу, щоб побувати на виставці “Реквієм”. Серед авангардистських робіт були і класичні, живописні полотна художника. Йому, взагалі, притаманна еклектика – він вміє гармонійно змішувати різнорідні, протилежні речі, володіє талантом мистецького синтезу, бо однією фарбою картини не намалюєш, однією нотою музику не напишеш... Особливо радує те, що черга була багатонаціональною. Мабуть, ніщо так не об‘єднує людей, як мистецтво. Виставка доводить, що всі ми живемо на одній планеті, і що ми – брати і сестри. Всі його твори сприймаються, як попередження людству, яке не задумується над своїм майбутнім. Для творчої людини такі поїздки, такі виставки вкрай необхідні, вони надихають на роздуми, на створення нових робіт...

РОЗГАДАТИ ТАЄМНИЦЮ ВІТЧИЗНИ

Як художник, пан Петро працює в жанрі авангарду. У його полотен незвичайні кольори – вохристі, блакитно – сніжні, лілово – рожеві, бузково-білі. Квіти у нього тендітні, жінки – ніжні, розгублені, з великими cумними очима. Жінки, яких хочеться обійняти, притиснути до себе, захистити... В окремих роботах останніх років з’явилося більше яскравіших, густих фарб, вони стали більш життєрадіснішими, вони випромінюють любов до життя, карнавальну піднесеність і веселість...

В його приватному культурологічному музеї (розташував його в своїй домівці) багато робіт інших художників – відомих і не надто, бо він вміє радіти справжньому таланту і розуміє цінність кожної написаної картини... Більше 500 полотен існують на стінах кімнат як цільна живописна мозаїка і дарують душі неповторну насолоду...

По натурі своїй пан Петро - справжній божевільний (в кращому розумінні цього слова) колекціонер, затятий мандрівник і фанатик вітчизняної національної спадщини, тому раритетні експонати культури та побуту народу – окрема сторінка його музею. Серед них – книги минулих сторіч, дігтярівські килими, прядки, рубелі та качалки, дерев’яні ночви, макітри, оригінальні самобутні горщики та глечики, люльки часів трипільської культури, вишиванки і вишивки, кролевецькі рушники, кусочки мозаїки з білорічицького палацу княгині Волконської... Старовинне крісло з Бахчисарая, німецьке піаніно славетної фірми, монети і печатки заможних громадян, старовинні ікони...І ще багато-багато чого...
Він обходив, об’їздив уздовж і впоперек всю Чернігівщину, сусідні області, “полюючи” за новими “цікавинками”, а коли вони вже “оселяються” в родині серед інших, то радіє і пишається ними, як дитина. І про свої скарби може розповідати безкінечно...

Саме в цих речах, на дні кожного глечика і мідного кухлика, лежить таємниця Батьківщини, частинка її унікальної історії, в них зашифровані код нації і душа українського народу...

Прилуцькі школярі та студентство безкоштовно відвідують музей, спілкуються з Петром Борисовичем і завжди йдуть від нього в захваті і потрясінні... А своїм недавнім гостям - екскурсантам, студентам групи видавничої справи педучилища, художник навіть подарував одну із своїх робіт...

Я знаю пана Петра вже багато років і щаслива від того, що маю такого друга. Для мене він – одна з найяскравіших постатей нашого міста. Талановитий художник, вічний бунтар і непосидючий мандрівник, людина енциклопедичних знань, світлої аури і шляхетного серця.

А взагалі-то, людина-оркестр, веселий ярмаркувальник, який їде по ярмарку нашого життя з усмішкою. Він проходить повз заздрість, злобу, брехню, не помічаючи їх, і вони його не зачіпають. Він вміє зрозуміти кожного, кожного пробачити, допомогти. Вміє бути вірним – обраній справі, ідеї, другові...
З ним цікаво подорожувати до древніх стін Густинського Свято-Троїцького монастиря, обговорювати книжкові новинки, просто слухати його і стежити за жестами, рухами, виразом обличчя, коли він емоційно-схвильовано про щось розповідає... Він зміг зберегти чистоту і веселковість своєї душі, і, може, це головний скарб його домівки...

Вервечку травневих свят, приурочених матері, сім’ї, родині на межі весни та літа завер¬шує Міжнародний день захисту дітей. Без них ми не уявляємо свого життя. Діти – це наш найдорожчий скарб, наш біль і наша радість, наша гордість і надія, наша доглянута ста¬рість у масштабах родини і наше майбутнє у межах всієї держави. Вони завжди поруч з нами. Веселі і сумні, усміхнені і зарюмсані, розумні і не дуже, талановиті й безталанні, красиві і не зовсім, великі і малі, здорові й інваліди... І всі – наші.

Бо не буває у світі “чу¬жих дітей”. Інша справа, що іноді ми їх не помічаємо. Нам почасти не вистачає часу чи терпіння, щоб вислухати, порадити, допомогти чи просто побавитися, почитати з ними книгу. Зайвий раз погладити русяву голівку і зазирнути у бездонні очі – безмежну, ще не зіпсовану щирість і відвертість.

А мусимо це робити щодня, щохвилини, щосекунди. Бо основний закон людяності у світі людей – це не гроші, не дорогі іграшки і цукерки, супер-новітні мобілки і комп’ютери - а закон ЛЮБОВІ. Саме ним повинна керуватися держава, творячи щасливий світ дитинства своєму майбутньому поколінню. Саме любов повинна допомогти нам, дорослим, захистити дітей від усіх гіркот і негараздів сучасного буття.

Це вона має єднати в одну дружну родину батьків і дітей. І не шкодуйте своєї уваги тим дів¬чаткам і хлопчакам, хто не зазнав материнської ласки. Озирніться на них, приголубте. По¬даруйте і їм свято, хоча б один раз на рік. Тим паче, що Міжнародний день захисту дітей для цього чудова нагода. [/]

Газета «Прилуччина», №36 від 29 травня 2009 року
http://pryluky.osp-ua.info