23 жовтня 2013 р. | Автор: OLEX | Переглядів: 2890 | Коментарів: 1
Що можна сказати про стан прилуцької медицини, якщо хворий своїми ногами заходить до приймального відділення, а через півтори доби його без ознак життя на ношах виносять працівники столичної швидкої медичної допомоги «Борис»? Головний лікар або промовчить, або знайде цілу низку причин, чому хворого прилучанина врятував столичний «Борис», а не прилуцький «Доктор Хаус».

Ми можемо здогадуватись, що скажуть родичі хворого, які пережили весь цей медичний колапс по-прилуцьки. Вони просто викреслили зі свого життя цей підрозділ медичних послуг у місті Прилуки й тільки почали приходити до тями після пережитого жаху. Їм дуже поталанило – їхній батько залишився живий, але завдячуючи їм самим та «Борису» і всупереч прилуцькій реанімації. Але скільком прилучанам після медичної допомоги ЦМЛ Прилук довелося друкувати некрологи про світлу пам’ять родичів – ніхто не знає, бо ніхто не веде цю страшну статистику. Керівництву лікарні та місцевій владі вона не вигідна – вона просто оголить їхні методи керівництва, зайвий раз дасть змогу прилучанам пересвідчитись, що це «влада, яка вбиває», і що рівень прилуцької медицини можна порівняти хіба що з методами надання медичної допомоги періоду первісного суспільства. І мова тут радше не про фаховість, а про халатність і вбивчу байдужість до хворого.

Увечері 30. 08. 2013 року одній поважній людині (бувшому воєнкому) стало зле: турбували головні болі та загальна слабкість, чого раніше не було. «Швидка» доправила хворого до приймального відділення. Як уже було сказано, хворий зайшов сам, але, поки заповнювали медичну картку, йому ставало все гірше. Стан хворого обтяжував цукровий діабет, проте на цей факт у приймальному відділенні не дуже звертали увагу – рівень цукру ніхто не міряв, хоча хворий про це постійно нагадував.

Мене завжди дивує той факт, що стільки дорогоцінного часу витрачається у приймальному відділенні на заповнення картки – історії хвороби. Як тут не згадати серіал «Доктор Хаус», де демонструється процедура надання допомоги хворому: його життя спочатку рятують, а вже потім заповнюють картку. Але в нас завжди на першому плані «учёт и фиксация», тобто «бумажка, без которой ты какашка» або вже труп. Хворий одразу в’язне у цій паперовій байдужості приймального відділення, де, здається, цікавляться більше прізвищем пацієнта та його місцем роботи, де сидять із байдужими обличчями й без участі заповнюють ту картку. Хворому так хочеться уваги й тепла, а йому всім своїм виглядом дають установку: «З тобою тут ніхто не буде ні панькатись, ні возитись, рівень наших послуг буде залежати від твого гаманця й того списку, що ми тобі вручимо, і взагалі, ти що, не міг почекати до ранку?» і т. д.

Тому так багато хворих відмовляються лягати в лікарню і просяться додому. Того, хто не відмовляється, садять у скрипучий візок, у якого колесо виписує «вісімку», і під звуки цього вбивчого скрипіння везуть до ліфта, двері котрого зачиняються, і «наступна станція – або життя, або рай». Можливо, фарби згущено, але щось подібне переживає «всяк сюда входящий» – іншого вибору прилучани не мають. Їхній шлях до одужання починається саме з цього сторічного скрипучого візка, як символу ЦМЛ міста Прилуки, якого треба увіковічнити у вигляді пам’ятника. Питання: кого в нього посадити?

Такий шлях проїхав і хворий, про якого мова. Але в реанімації, куди його відправили, з хворим почалися всілякі негаразди: після крапельниці, в яку чомусь добавили депресанти, хворий чи то заснув, чи впав у діабетичну кому. Доступ родичів до нього був припинений, на всілякі умовляння дітей побачити батька їм відповідали, що він спить.

Тільки-но хворий відходив, йому знову вливали дозу снодійного, і в такому стані він перебував півтори доби, аж поки діти зі скандалом не увірвались до палати. Коли вони побачили батька, то з жахом подумали, що вже його втратили. Так і було: на той момент вони його втрачали, бо він був «скорее мёртв, чем жив». У реанімації було холодно й накурено, вікна відчинені, на якомусь тапчані лежав їхній батько, повністю роздягнений і без свідомості, руки й ноги затекли від мотузок, якими його прив’язали до ліжка, на зап’ястях криваві сліди від тих мотузок і, як стало відомо вже в Києві, йому робили пункцію спинного мозку.

Знову згадуємо фільм «Доктор Хаус»: щоб взяти пункцію спинного мозку, Хаус питав дозволу родичів хворого у письмовому вигляді, бо процедура ця не дуже безпечна, наслідки її можуть бути непередбачувані. Цього правила не відміняли й у нас, але ми не Америка, відповідальності ніхто не несе, і родичів ніхто не питав. Лікар Харинко О. І. відповів, що хотіли перевірити, чи не хворий він на менінгіт. Прогнозів на одужання ніхто не дав, але родичі й так зрозуміли, що треба робити.

Тому до хворого була викликана бригада швидкої «Борис» із Києва, яка за одну годину доїхала до Прилук. На питання столичних медиків, яка температура хворого, наші відповіли, що в нормі, а коли поміряли, то було до 39С. На питання, який рівень цукру, відповіли, що 7 одиниць, а коли поміряли, то виявилося 20 одиниць, а вже в дорозі до Києва у хворого відкачували рідину з легень внаслідок запалення легень та бронхів. Коротше кажучи, по дорозі хворого рятували вже від новопридбаних у прилуцькій реанімації хвороб, які значно підсилили його критичний стан. Героя нашої розповіді «Борис» врятував: була зроблена операція з видалення тромбу. Родичі жалкують, що зразу не відвезли хворого до Києва чи Чернігова – значно менше було б витрат, і не був би хворий доведений до критичного стану.

Родичі хворого побачили в Києві лікарню майбутнього – лікарню, в якій із вітчизняних препаратів застосовують хіба що корвалол, усі інші ліки – іноземні, лікарню, яка не має запаху лікарні, не те щоб запаху цигарок, лікарню, в реанімації якої не стоїть телевізор, як у Прилуках, де лікарі реанімації ходять у масках, а не з цигаркою в зубах і т. д і т. п. Постає питання: а чи можна хоч трохи компенсувати відсутність новітньої апаратури та медпрепаратів в нашій ЦМЛ? Можна. І знаєте чим? Людяним та чесним ставленням до хворих. Добре, якщо хтось у змозі назбирати грошей на лікування, чи позичити, чи взяти кредит, а що робити мало імущим? Це повна катастрофа – шлях до ЦМЛ міста Прилуки, і добре, якщо цей шлях буде і в зворотному напрямку – до свого дому.

Розповідають, що ніжинська лікарня більш людяна, ніж прилуцька, й очевидно, люди знають, про що кажуть. А що ж думає з приводу такого ставлення до хворих головний лікар? Мабуть, те саме, що й міський голова, який своїх не видає і перебуває у великих ілюзіях щодо ефективності прилуцької медицини.

Мовчать і прилучани, але вже не всі, зате всі розуміють, що стаття 49 Конституції про безкоштовну медицину вже ніколи не запрацює, що реформа медицини повністю провалена і в такому вигляді нікому не потрібна. Дійшло вже до створення слідчої комісії ВР, яка виявила сотні порушень у Міністерстві охорони здоров’я, а саме: провалені всі державні програми, незаконні тендери за високими цінами, фальсифікат, шахрайство тощо. Кожен шостий громадянин не може купити собі ліки, що фактично означає для них афтаназію. І якщо на цьому жахливому фоні мовчазний хворий ще не побачить до себе людського ставлення, то і до суїциду дійсно недалеко.

Говорив один німець, що прилуцьку медицину можна до себе підпустити тільки до рівня помазання зеленкою, «всё остальное – в Киев». Авторитет нашої лікарні ще тримається тільки за рахунок професіоналізму окремих лікарів, яких, до речі, у нас немало. Вони не винні, що ними керують окремі барани від влади – як згори, так і на місцях. До речі, зараз нашу лікарню перевіряє КРУ з області. Перевірка ця відбувається один раз на п’ять років, тому прилучани мають прекрасну нагоду висловити своє ставлення до медпослуг, що надає ЦМЛ, – може щось і прорве, бо комісія КРУ все одно нічого не виявить, її забалакають, пошлють не в тому напрямку або просто нагодують… Методи всім відомі, проте шанс у нас є. Є у нас шанс створити громадську комісію з прав і захисту безпеки пацієнта.

Очевидно, родичі згадуваного пацієнта замовчувати факт надання вбивчої допомоги не будуть, не дивлячись на те, що він, дякувати Богу, на дорозі до повного одужання, але чого воно коштувало в моральному плані. Цей факт є продовженням того, що вразило нашого мецената Юрія Коптєва. Це те, що відомо від близьких хворого, але скільки постраждалих пацієнтів не хочуть про це говорити, мабуть, радіючи тому, що залишилися живими.

Хочу зауважити, що ця стаття не є підставою, аби Лариса Івченко розпочала свою «охоту на лис». Нехай почне з себе, бо ще не трапився випадок, коли риба почала гнити з хвоста. Вся проблема в керівництві – як у ЦМЛ, так і в міській раді. Правильно сказав один депутат ВР, що «врач должен быть сыт, честен и удовлетворён своей работой, а больные должны быть довольны работой врача». Але це все в ідеалі, якого нам ще не бачити, а тому краще будьте здорові.

З повагою, Ольга Костюк
http://gradpryluky.info/index.php?newsid=2742