15 серпня 2014 р. | Автор: OLEX | Переглядів: 8615 | Коментарів: 3
Свободівець Лавренчук Віктор – мешканець села Рудівка Прилуцького району, що на Чернігівщині, старший навідник мінометної батареї першої окремої танкової бригади. До Збройних Сил України призваний із першою хвилею мобілізації. Прийшов до військкомату, щоби залишити свої контактні дані, а отримав повістку та вже наступного дня вирушив на збори до Гончарівського, де проходив навчання. Потім охороняв кордон із РФ на одному з блокпостів на півночі Чернігівщини, пізніше його перевели до Гродні, а вже згодом вирушив у зону АТО , де й перебуває вже близько двох місяців.

Спілкуючись із Віктором, розумію, що наша нація та держава житиме вічно, бо є такі патріоти, які не жаліючи сил борються за її єдність.

- Тільки-но оголосили про першу хвилю мобілізації – одразу ж пішов до військкомату, де на мене вже чекала повістка, та наступного дня вирушив на навчання до Гончарівського, – розповідає Лавренчук Віктор.

- Чи не було думки не йти до армії?

- Ні, думки “відкосити” я не мав. Мої батьки виховали мене иншою людиною – людиною, яка повинна боронити свою родину, державу від загарбників. Я з перших днів був на Майдані. Коли бачиш десятки невинних смертей людей, які просто хотіли вільно та мирно жити на своїй, Богом даній землі, то розумієш, що відступати назад, сидіти склавши руки не маєш права.

- Розкажи про свій бойовий шлях. Як опинився у Луганську ?

- Спочатку ми перебували в Гончарівському, де проходили навчання на полігонах, згадували навички, які здобули у армії. Потім нас перевили до блокпосту на кордоні з Росією, пізніше в смт. Городня – це все Чернігівська область.

З самого початку я хотів воювати в зоні АТО, щоби бути корисним там, де це найнеобхідніше. Писав рапорт із проханням перевести мене в зону бойових дій на сході країни. Одного ранку нам дали декілька годин на збори, сказали, що нашу бригаду передислоковують. Вже ввечері цього дня літак, у якому ми перебували, приземлився в аеропорту біля Луганська. Саме цей літак згодом збили терористи – у ньому були бійці 25-ї десантної бригади, які летіли на підсилення наших позицій. Вічна пам’ять героям…

- Як були справи із забезпеченням амуніцією, боєприпасами та провізією?

- Спочатку до нас можна було під’їхати, привезти необхідне. Потім терористи взяли аеропорт у кільце. Тож гуманітарну допомогу нам скидали з гелікоптерів. Скрутно було з водою – її не завжди вистачало для пиття, не кажучи вже про інші потреби. Добре, що були дощі – ми збирали дощову воду, а потім перекип’ячували її, аби можна було пити.

Хочу щиро подякувати за гуманітарну допомогу, яку я та наша бригада отримала з моєї рідної Прилуччини, адже це не тільки так необхідні нам речі – це ще тепла вістка з дому. Окрім того, вдячний за допомогу народним депутатам-свободівцям, які забезпечили нашу батарею формами та деякими продуктами.

- Яким є ваше становище на передовій? В аеропорту ви часто під обстрілами?

- Взагалі ситуація була напруженою, щодня й щоночі відбувалися перестрілки. Особливо становище загострилося після “перемир’я”, яке оголосив Президент. Упродовж цього часу путінці завезли усю необхідну техніку з Російської Федерації. Нас почали обстрілювати не тільки з «Градів», а й з іншої невідомої техніки. Одного разу знайшли ракету, яка не спрацювала. Подивилися, а на ній маркування – «Торнадо». Це фактично те саме, що й «Град», але потужніше у кілька разів. Стріляли із території Росії. Того разу нас обстрілювали одночасно із трьох сторін.

Щоночі в небі спалахували зарева, після яких лунали вибухи, летіли міни. Декілька разів від «Граду» мене рятувало або кілька метрів, або кілька секунд.

Від самого ж аеропорту зараз фактично нічого не залишилося. Його простіше знищити і звести потім новий. Те, у що перетворилося летовище після нічних обстрілів, реконструювати немає сенсу.

- Я знаю, що одної такої ночі тебе було поранено...

- Так, це було під ранок. Уламок від «Граду» влучив мені в плече, зачепивши артерію. Я не відчув ніякого болю. Зрозумів, що сталося, тільки коли побачив багряну кров на сорочці. Мені відразу надали першу медичну допомогу, згодом витягли уламок, перев’язали артерію, а вже десь за тиждень зашили рану. Упродовж деякого часу я не міг виконувати свої функції навідника міномету, але від ушпиталення відмовився.

Після того, як аеропорт було розблоковано, нас перевели на блокпости. Але й без зрад не відбулося. Хтось «злив» інформацію про те, куди саме буде відправлено нашу бригаду, і ці блокпости було безжалісно розстріляно одразу ж по нашому прибутті. На них вже заздалегідь було наведено ворожі міномети. Честь і хвала нашому командирові, який вчасно зміг відвести нас звідти та зберегти життя. Але пощастило не всім, доля деяких бійців і досі невідома. Частину ж бійців було взято в полон, але після тортур виміняно на полонених терористів. Серед постраждалих тоді військових також є прилучани, які перебувають зараз на лікуванні.

Трохи згодом нас знову перекинули на блокпост, але вже в інше місце. Тепер ми в одному із сіл на Луганщині, яке впродовж останнього часу так само фактично щодня обстрілюють із російських «Градів».

- Як ставилися до вас місцеві мешканці?

- По-різному. Одна бабуся навіть привозила нам на велосипеді харчі. Запитували, чи їй, можливо, потрібна допомога, а вона сказала: «Я все сама». Багато людей просто мовчали. Але те, що ми ніколи не будемо «братнім народом» із Росію, думаю, зрозуміло майже всім. Ця війна, так, саме війна, змінила думки, погляди багатьох українців. Вона зробила українців як ніколи згуртованішими.

Я вірю і обіцяю: ми переможемо й будемо справжніми господарями на своїй землі!

Розмовляла Катерина Дротянко