Андрій Димич,
кореспондент
15 лютого 1989 року останній солдатів обмеженого радянського контингенту залишив Афганістан, аби більше ніколи не воювати на чужій землі. Та війна ідо цього часу відлунюється болем фронтових ран на тілі воїнів-афганців, болем за тих, кого у цинкових трунах привезли до тисяч домівок по всьому колишньому Союзу.
Прилучанин Олег Дем‘яненко після підготовки в Черчику (Узбекистан) потрапив служити до 334-го окремого загону особливого призначення. Цей елітний підрозділ десантних військ ввели до Афганістану в березні 1985 року. Місцем його постійної дислокації став Асодобад — місто в провінції Кунар, що за кілька кілометрів від кордону з Пакистаном.
— Загін виконував цілу низку специфічних завдань в Афганістані, — розповідає колишній спецназівець. — Ми влаштовували засідки, брали у полон душ¬манів тощо. До загону входило 50-60 чоловік, залежно від складності
поставленого завдання. 28 грудня 1985 року три групи із нашого загону вийшли на чергову операцію. Із Москви саме надійшов лист, де йшлося про те, що напередодні й під час новорічних свят можлива активізація моджахедів. Групи перейшли річку Кунар. Після виконання завдання з перехоплення каравану зі зброєю, приблизно о п‘ятій ранку наступного дня, всі стали збиратися у встановленому місці у високо¬гірному кишлаку. Довелося під обстрілом душманів відходити у безпечне місце. Я перескочив через глиняну огорожу й попав на протипіхотну міну. Вибухом мені відірвало ліву ногу. Хлопці по рації викликали гелікоптер, який доставив мене до шпиталю. Після того бою мене нагородили орденом Червоної Зір¬ки. Скажу, що для лікарів у Союзі ми були піддослідними кроликами. Таких, як я, з Афганістану розвозили по різних лікувальних закладах, аби там хірурги практикувалися на лікуванні вогнепальних ран.
До цього часу Олег Дем‘яненко підтримує зв‘язок з колишніми товаришами по службі, опікується міськра-йонною організацією ветеранів Афганістану, яку він очолює вже чотири роки. Крім цього, Олег Андрійович керує Прилуцькою санітарно-екологічною службою, а ще — входить до депутатського корпусу міста від Соцпартії.
— Міськрайонна організація воїнів-афганців налічує близько 160 чоловік, — розповідає Олег Дем‘яненко. — Основна наша турбота — про рідних тих, хто поліг під спекотним афганським сонцем. Двадцять хлопців не повернулися з війни на Прилуччину. Ми допомагаємо їхнім родинам чим можемо: продукта-
ми, грошима, ліками, добрим словом. Намагаємось вчасно підставити плече тим, хто цього потребує. Зараз пільги у воїнів-афганців мізерні, тому будь-яка турбота з боку нашої організації потрібна людям. Поїхав я якось в минулому році у Київ, аби відремонтувати протез. А там фахівці кажуть, що фінансування з бюджету припинилося, тому довелося заплатити за їхню роботу, причому в доларах. Одне слово, зараз колишнім афганцям живеться непросто. А ще на нас вилили стільки бруду, мовляв, та війна нікому не була потрібна й ми там даремно свою кров проливали. Та я з цим не згоден, бо кожен, хто воював в Афгані, з честю виконав свій військовий обов‘язок.
— Олегу Андрійовичу, кажуть, що Афганістан є країною,
через яку на територію колишнього Союзу потрапляють наркотики.
— В Афганістані у кожної дитини в кишені є наркотики. Не кажу вже про дорослих. Афганістан — це дуже бідна країна. Там гроші заробляють хто як
може.
— Сьогодні багато говорять про найманців у афганській війні.
— З нами найманці не воювали. Стріляли в нас бородаті чоловіки, яким платили „зеленими" за кожного вбитого радянського солдата, не кажу
вже про офіцера.
Для афганців війна , — як робота. Солдати церандою (це армія, віддана колишньому президенттові Афганістану Наджибулі) могли вдень воювати на боці владних військ, а вночі — на боці моджахедів.
Для таких воїнів-афганців, як Олег Дем‘яненко, війна не закінчиться ніколи. Вона живе у спогадах про тих, хто залишився на ній назавжди.
Фото Валентина Ковальова.
м.Прилуки
Війна у цифрах
За 9 років і півтора місяця в Афганістані побували 620 тисяч радянських військових. З них 14453 чоловік загинуло. В тому числі 2729 українців. У полон потрапило 417 чоловік радянських військових, з них 119 вдалося повернутися додому. З Чернігівщини в Афгані воювали три тисячі солдатів і офіцерів. Не повернулося 116. В обласному центр/ нині проживає понад півтори тисячі во‘ініd-афганців, серед них понад 100 чоловік — інваліди.
За час війни в Афганістані Радянський Союз втратив 118 літаків, 333 гелікоптери, 147 танків, 1314 БМП, БМД, БІР, 433 гармати та міномети, 11369 автомобілів та бензовозів
15 лютого 2009 року в Прилуках відбулася панахида та покладання квітів загиблим воїнам-афганцям
фотозвіт з місця події
Перегляд теми: 'Відлуння війни (15 лютого 2009 року - 20 років з дня виводу військ з Афганістану)'
Helen
Блукаюча зірка 
Frankinshtain
Dj beast
и Тоник 
