Засновником Росії був… Китай!

Російський історик Ключевській небезпідставно вважав Андрія Боголюбського, князя Суздаля або Залісся, як називалася в ХІІ столітті сучасна Центральна Росія, першим власне російським князем. „З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену”, – писав російський історик Ключевський. Нещодавно від дня „виходу великороса на арену” минуло 850 років – 1156 року Андрій Боголюбський стає князем Залісся – Володимиро-Суздальського князівства.

З ХІІ століття нащадки старшого сина Володимира Мономаха – Мстислава Великого (1125-1132 рр.) княжили переважно в Україні, та все ще періодично залежних від Києва Смоленську та Новгороді, а нащадки молодшого сина – Юрія Довгорукого – дедалі більш автономно керували в Заліссі (сучасній Московській та навколишніх областях Росії).

Чому ж така велика увага цьому князеві? Річ у тім, що до нього всі князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина ("отчина" – це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської, та частин Черкаської і Полтавської областей. Руссю в ті часи називалася лише ця територія Центральної України, а починаючи кінця 12 століття – і Західна Україна. Вся решта земель, підконтрольних Рюриковичам (Залісся, Новгород, Полоцьк, Псков тощо) Руссю не вважалися, а, отже, не були й Батьківщиною чи отчиною для князів-Рюриковичів.

Всі князі династії зобов‘язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.

Літопис повідомляє зворушливу історію, коли князь Ростислав, онук Володимира Мономаха, який все життя княжив у далекому Смоленську, відчувши, що вмирає, сказав: "Не можу я тут лягти. Повезіть мене до Києва. Якщо мене Бог візьме в дорозі, то покладете мене, за отчим благословінням, у Церкві святого Феодора (у Києві). Якщо ж Бог відпустить недугу сю, то пострижуся в Печерському монастирі".

Коли іншого князя – сина Володимира Мономаха, прагнули вигнати з Русі і відправити до Курська, він сказав: "Я волю на своїй отчині смерть прийняти. Краще мені смерть з дружиною на своїй отчині і дідізні узяти, ніж Курське княжіння".

Саме Андрій Боголюбський, засновник села Боголюбово під Суздалем, та його нащадки, переступили цю традицію, якій всі князі династії Рюриковичів були вірні три століття – вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.

Батько Андрія Боголюбського, Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Однак Юрій Довгорукий був князем-невдахою – його тричі виганяв з Києва молодший від нього Ізяслав Мстиславич.

Син Юрія Довгорукого Андрій уже не хотів жити на Русі. „Пішли додому затепло, на Русі нам місця нема”, - казав він батькові, який, попри все, тримався мрії про Київ. Андрій Боголюбський, вихований усе життя в Суздалі, вже не вважав Русь своєю Батьківщиною. Тим більше, що він був сином половчанки, дочки хана Аєпи. Зовнішність суздальського князя, відтворена радянським ученим Герасимовим по його останках, досить характерна для походження князя. А на той час більших ворогів, ніж половці, у Києва і Русі не було.



Сам Андрій Боголюбській в боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів половців – основного ворога Русі.

Водночас, головною причиною опозиційності Суздальського Залісся проти Русі були не родинні зв‘язки князів з половцями, а природні геополітичні інтереси нового народу, який народився в Заліссі від сплаву фіно-угорських племен, під впливом церковнославянського мови та первинної київської адміністрації. До речі, назва Суздаль, як і більшість власних назв Центральної Росії, має фіно-угорське походження.

Кияни у відповідь теж не взлюбили Андрія Боголюбського. Через це, після того, як після смерті Ізяслава Мстиславича на княжіння у Київ таки потрапив Юрій Довгорукий, Андрій постійно сидів у фортеці Китай-город, що була на місці сьогоднішньої Китаєвої пустині, сьогодні – в межах міста.

Через те, що він жив у фортеці Китай-город та майже не виходив із неї, кияни й брати-князі прозвали його „Китаєм”.

Річ у тім, що слово „кита” староукраїнською мовою означає плетіння (звідси, наприклад, слово „китиця”).

Усі містечка-фортеці на Київських горах віддавна мали штучні укріплення, зроблені з переплетених дерев‘яних каркасів, заповнених землею. Залишки такої стіни від VI-VII століття вчені знайшли на Старокиївській горі, біля сучасного Історичного музею. Поверху такі стіни мали критий хід – заборола з бійницями. Ззовні стіна обмазувалася глиною (аби уникнути підпалу), та фарбувалася вапном (українські хати мали приблизно таку ж конструкцією стін). Вся фортеця виглядала білокам‘яною, сяяла на сонці і гарно увінчувала пагорби. За бойовими якостями така стіна не поступалася кам‘яній – каміння з пороків – камнеметів просто в‘язли в ній, тоді як кам‘яну стіну вони розбивали. Основним недоліком таких фортець була недовговічність таких стін, їх часто треба було лагодити.

Під час мандрівок у Монголію наші князі побачили велику китайську стіну, і назвали всю тамтешню країну звичною назвою – Китай.

В Україні „білокам‘яні” фортеці увінчували київські гори: Боричів, Старокиївську, Дитинку, Хоривицю, Щекавицю, а також Білгород (нині село Білгорода на околиці Києва), Вишгород, Родень, Витичів, Переяслав, та чимало інших українських міст – в тому числі й Китай-город, у якому закрився Андрій Боголюбський під час князювання в Києві його батька. Після смерті Юрія Довгорукого протистояння між киянами та суздальцями-„залішанами” тільки загострилося. Як пише літопис, суздальців було вибито в Києві та по всіх містах Русі.

У 1169 році князь Китай захопив Київ, відбивши його у Великого Київського князя Мстислава Ізяславича, сина головного ворога Юрія Довгорукого. Перед тим Андрій Боголюбський утік з Русі до Суздаль, викравши ікону Вишгородськой Богоматері, яка тепер в Росії називається Володимирською.

Захопивши Київ, суздальській князь влаштував небувалий розгром. Літопис пише: "І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в‘язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали ... Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота невтішима, і сльози бесперестанні. Це ж все зроблено за гріхи наші".

Літописець називає військо Андія Боголюбського „поганими”. Так у літописах називаються виключно іноземці, та й то язичники.

Після такого тріумфу князь Китай розперезався. Він навіть почав наказувати князям київської династії. Правда, отримав відкоша.

Андрій Боголюбській сказав Роману (сину саме того Ростислава, який їхав умирати до Києва): "Не ходиш ти в моїй волі з братами своїми, так піди ти з Києва, а Давид — з Вишгорода, а Мстислав — з Білгорода. А ось вам Смоленськ, їм і поділіться".

Очолив опір Мстислав. Як пише літопис, "Мстислав від юності звик не боятися нікого, а тільки Бога одного берегтися. І повелів він, Андрєєвого посла узявши, постригти [йому] перед собою голову і бороду, сказавши йому: "Іди ж до князя свого і скажи йому: "Коли ти з такими словами прислав не яко до князя, а як до підручної і простої людини, то що ти задумав, то і роби. Хай Бог розсудить". Андрій зібрав воїв своїх — ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, і новгородців, і рязанців, - і, порахувавши їх, знайшов, що їх п‘ятдесят тисяч. І послав він, сказавши їм: "А Мстислава, схопивши, не учиніть же йому нічого, а приведіть його до мене".

Як пише літопис, під Вишгородом "Мстислав ударився з полками їх, і потоптали вони середній полк, а інші супротивники, побачивши [це], оточили його, тому що Мстислав в‘їхав в них з невеликим військом. І тоді змішалися обидва, і велике було сум‘яття, і стогін, і крик сильний, і голоси невідомі, і видно було тут, як ламалися списи, і [чутний] був дзвін зброї, від великого пилу не впізнати [було] ні кінного, ні пішого".



Киянам допоміг луцкий князь Ярослав Ізяславіч, точніше слух про нього: "І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світанку, в сум‘ятті великому, не маючи можливості утриматися, побігли через Дніпро, і багато їх топилося. І виїхав Мстислав з міста з дружиною своєю і, наздогнавши їх, дружина його ударила на обоз їх, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту утер з дружиною своєю і немало мужності показав з мужами своїми".

Цей розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 року.

Як пише вітчизняний літопис, "так повернулася вся сила Андрія, князя суздальського, а зібрав він всі землі, і безлічі воїв не було числа. Прийшли вони зарозумілими, а покірливими відійшли в доми свої. Сим так і збулося слово апостола Петра, який сказав: "Той, хто підноситься – змириться, а хто упокорюється — піднесеться".

У Заліссі, як це часто траплялося і в майбутньому, зовнішня поразка створила внутрішні проблеми для влади. Народ не пробачив їй провал у підкоренні інших земель. Незабаром після вишгородського поразки, 28 червня 1174 року Андрій Боголюбській був убитий змовниками, і тіло князя лежало на вулиці, поки народ грабував хороми. Примітно, що дорікати змовникам і ховати князя залишився тільки його придворний киянин Кузьмище Киянин. Так завершився життєвий шлях князя Китая – засновника Росії.

Это что то типа низкопробной украинской мифологии....

Цитата magnum:

Это что то типа низкопробной украинской мифологии....

Шось не так написано? Чи почитать і не напрягався?

подобная ерунда не стоит внимания,одной прочитанногй фразы достаточно чтобы понять что это и зачем...

читать та писать про Україну, періодично називаючи її Малоросією, а нас, українців, малоросами та наслідувачами російського СУПЕРетносу, що особисто мою нац. гідність ображає, звісно цікавіше...

Росія відокремилася від України в ХІІ столітті

Середина ХІІ століття – дуже цікавий період в історії України. У цей час з-під контролю Києва вийшов Суздаль – основний центр формування майбутнього російського етносу. Син Юрія Довгорукого Андрій встановив у Суздалі одноосібну владу, вигнавши з князівства власних родичів та навіть єпископа.

У всіх значних князів, зайнятих боротьбою за Київ, за винятком Ізяслава Мстиславича (1147-1154 рр.), до суздальських сепаратистів не доходять руки. Водночас, сепаратизм Суздалі залишився поодиноким випадком – інші території, які нині входять до складу Росії, такі як Новгород і Смоленськ, в цей час все ще лишаються васалами Києва.

Після смерті Юрія Довгорукого у 1157 році його синів було вигнано з Русі в Суздаль, а його суздальську дружину побито. Крім того, сина Юрія Довгорукого вигнали і з Новгорода.

Спочатку Великим Київським князем стає представник Чернігівського „клану” Ізяслав Давидович (1157-1158). Він відзначився невдалою боротьбою за утвердження на галицькому престолі Івана Берладника – безземельного князя, якого він відбив з полону в Юрія Довгорукого і прихистив у себе. У цій боротьбі за свого друга-галичанина Великий Київський князь розсварився навіть із своєю родиною :”Святослав же Ольгович слав до нього послів багато разів, кажучи йому: „Брате! Кому ти домагаєшся волості — чи брату, чи синові? І добре б тобі не починати раті першим”. Але Ізяслав не послухав брата і рушив із Києва”. Своєму родичу Святославу, князеві Чернігівському Київський князь ще й каже: «Якщо ти сам не ідеш, ні сина не пошлеш, а мені Бог дасть, [що] я добуду Галич, то ти тоді не жалкуй на мене, коли поповзеш із Чернігова до Новгорода (Сіверського)!»

Після вигнання Ізяслава з Києва решта князів запросили на великокняжий престол Ростислава Мстиславича з „київської династії” – сина і брата знаменитих князів – Мстислава Великого і Ізяслава Мстиславича. Фактично, при правлінні Ростислава Мстиславича (1158-1167 рр.) відбулися нові кроки з автономізації Української церкви.

Ростислав спочатку не хотів у якості Київського митрополита Клима Смолятича – видатного релігійного діяча, філософа та письменника, а бажав поставити митрополитом грека Костянтина, поставленого Константинопольським патріархом. Натомість, його племінник Мстислав Ізяславич – Володимиро-Волинський князь – хотів поставити митрополитом Клима, а не Костянтина, оскільки той проклинав його батька. Суперечка продовжувалася, і, оскільки була запеклою, вирішили не дати митрополичий стіл ні тому, ні іншому, а запросити іншого митрополита.

А вже згодом Великий Київський князь змінив свою думку. Ростислав не схотів прийняти присланого з Константинополя митрополита, „тому що одрядив був Ростислав боярина Гюряту Семковича до цесаря грецького Мануїла Комнина, намагаючись настановити Клима на митрополію. І прислав цесар дари многі Ростиславу — оксамити, і паволоки, і всяке узороччя різноманітне. При цім посол цесарів говорив Ростиславу: «Мовить тобі цесар: «Якщо приймеш ти прихильно благословення од святої Софії , „буде тобі митрополит Іоанн». Великий же князь сказав до цесаревих послів: «Я сього митрополита задля честі і приязні цесаревої і патріархової прийму, але надалі, якщо патріарх без дозволу нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо його, а будуть вибирати єпископи».

Фактично, це була декларація про незалежність Київської православної церкви. Ростиславу вдалося відновити потужну спілку Київського і Чернігівського князів, та їхніх родин, проти яких не міг виступити жоден князь: „У тім же році зібрався Ростислав зі Святославом Ольговичем [у городі] Моровійську місяця травня в перший день, і з’їзд їх обох був про велику приязнь. Тоді ж Ростислав позвав Святослава до себе на обід, і Святослав поїхав до нього безо всякої підозри. І була ж радість у той день межи ними обома, і дари многі. Дав бо Ростислав Святославу [дари] соболями, і горностаями, і чорними куницями, і песцями, і білими вовками, і моржовими іклами. А назавтра позвав Святослав Ростислава до себе на обід, і тоді веселилися вони обидва дужче, ніж учорашнього дня. Святослав дав Ростиславу пардуса і двох коней борзих під кованими сідлами. І тоді розійшлися вони до себе”.

Ростислав і васальні князі неодноразово б‘ють половців, а також „берладників” – незалежних від княжої влади слов‘янських торгівців, рибалок, мисливців і вояків: „Послав Ростислав із Києва воєвод Юрія Нестеровича і Якуна Мирославича в насадах на берладників, що були [город] Олешшя (нині – місто Цюрупинськ Херсонської області) взяли. І, догнавши їх, побили їх і здобич узяли”.

Князь досить жорстко веде політику придушення сепаратизму. Так, новгородці задумали вигнати з князювання його сина. Літопис пише: „Віче вчинили новгородці, і послали [послів] до князя свого Святослава Ростиславича, і сказали йому: «Ми не можемо двох князів держати. Пошли-но, виведи брата Давида з Нового Торга». І він, не вередячи їм серця [і] вивівши брата, послав його у Смоленськ до [брата] Романа. Та не спинилась на цім злоба їх, а ще за гірше зло вони заповзялися. Трохи часу переждавши, вчинили вони віче проти Святослава, переступивши хресне цілування Ростиславу і синові його Святославу. Князь бо сидів на селі Городищі у церкві святого Благовіщення. І ось пригнав до нього вісник і сказав: «Княже! Велике зло діється в городі! Хочуть тебе люди схопити!» І мовив Святослав: «А яке їм зло я вчинив, що вони мене хотять схопити? І отцю моєму цілувавши хреста на тім, що мати [їм] мене князем собі до кінця живоття мойого? А вчора мені вони всі цілували святу богородицю». І коли він це мовив, то тут пішло безліч народу, людей, і, взявши князя, заперли вони його в хижці, а княгиню послали в монастир. А дружину його окували, а добро його розграбували і дружини його. А потім послали вони князя в город Ладогу, приставивши багатьох сторожів до нього. І прийшла вість до Ростислава в Київ, що схоплено йому сина в Новгороді, і повелів він позабирати новгородців і повкидати їх у пересіченський погріб. І в одну ніч умерло їх чотирнадцять мужів. І розповіли Ростиславу, що вони задихнулися в погребі, і він опечалився із-за них, і повелів випустити їх із погреба і розвести їх по городах”. Новгородці змушені були відновити на посаді сина великого Київського князя. Знову вони вигнали його лише після смерті.

Після завершення вдалого походу на усмирення новгородців Ростислав і помирає: „І зустрівся він тут, на Луках, із сином і з новгородцями. І цілували новгородці хреста Ростиславу на тім, що мати їм сина його собі князем, а іншого князя не шукати, аж поки вони з ним смертю [не] розлучаться. І много дарів узяв він у сина і в новгородців, і звідти вернувся до Смоленська”.

Літопис повідомляє зворушливу історію, коли Великий князь, який усе життя прокняжив в Смоленську, бажає їхати вмирати до Києва, і просить там же й поховати його. Річ у тім, що ще й на той час усі князі Рюриковичі (за винятком деяких Суздальських та Полоцьких князів, які вже втратили зв‘язок з династією) вважали Київ і Русь (тобто область навколо Києва) своєю Батьківщиною, а всю решту земель – просто підлеглими собі:

„Рогнідь же, сестра його, бачивши, що брат вельми знемагає, стала благати його, велячи йому лягти у Смоленську в його власному домі. Але він сказав їй: «Не можу я тут лягти. Повезіте мене до Києва. Якщо мене бог візьме в путі, то покладіте мене, за отчим благословенням, [церкві] святого Феодора. Якщо ж мені бог одпустить недугу сю молитвами пречистої його матері і святого отця нашого Феодосія, Печерського монастиря ігумена, то пострижусь я в Печерському монастирі”. Князь казав: „Хотів би я звільнитися од короткочасного і суєтного світу сього і [од] минущого і многотривожного життя сього, про що я і раніш нагадував тобі». Але він, [священик Полікарп], йому так говорив: «Вам бог так велів жити: правду діяти на сім світі, по правді суд судити...».

В часи княжіння Ростислава Київ неодноразово традиційно й наголову б‘є половців. Здавалося б, становище Києва міцне, і йому ніщо не загрожує. Однак, наступні випробування, які випали на долю Києва і Русі в князювання племінника Великого князя Мстислава Ізяславича, наочно продемонструють, наскільки мінливим може бути успіх і могутність.

....КОЛИ ж Росія знову приєднається до великої України ????

КОЛИ РАК СВИСНЕ

OLEX, як я поняв, ти рiшив майдан забацать.
Кого хоч, аби не зека!!!
Подожди... так оте гонiво про Украину написав пан Кобиляка, чи Кобелянський, чи хто там - ЩИРИЙ УКРАЙIНЕЦЬ. А оце про Россию хто? Тоже вiн?
Ти краще порийся та найди менi российського гения, який би написав, шо росiяни з Марсу прелетiли, год так 150 млн. назад... Ну типа такого бреда.
То, шо на Украине "iсторикiв" з демократическим уклоном хватае, я не сумневаюсь. Причом напишуть на заказ про iсторiю ЯКУ ХОШ. Думаю, шо ти сам убiдився.

У OLEXа все правильно написано!!!Просто росіянам дуже не хочеться визнавати кого-небуть старшим - дуже звикли до "старшинства"...От тепер(як і раніше)ллють фальсифікації та грязюку! Америка почалася з англійської колонії...і нічого - нормальні партнерські ,і навіть - більше, стосунки між країнами.Може срава в рівні розвитку?...