Нещодавно побувала в родовому маєтку Галаганів -Сокиринцяхта Тростянецькому дендрологічному парку.
Чесно кажучи, стан будівель просто вражає. Що залишилося від колишньої краси та величі. Обшарпаний палац та заростаючі бур‘яном алеї
А Качанівка? Що скоро з нею буде, адже там влаштовують пікніки всі кому не лінь.
Куди ми котимося? Замість того, щоб підтримувати памятки архітектури, садово-паркового мистецтва та розвивати зелений туризм, ми все руйнуємо своїми власними руками
"Тримай звязок зі мною, завтра вийдемо в еТер"
ho4u_pizzu
Медвед :)
Номер: 23
З: , Александрия
Зареєстрований: 22 грудня 2006 р.
Повідомлень: 2447
Попереджень: 3
Нагороди:
Нещодавно побувала в родовому маєтку Галаганів -Сокиринцяхта Тростянецькому дендрологічному парку.
Чесно кажучи, стан будівель просто вражає. Що залишилося від колишньої краси та величі. Обшарпаний палац та заростаючі бур‘яном алеї
А Качанівка? Що скоро з нею буде, адже там влаштовують пікніки всі кому не лінь.
Куди ми котимося? Замість того, щоб підтримувати памятки архітектури, садово-паркового мистецтва та розвивати зелений туризм, ми все руйнуємо своїми власними руками
Ну это и есть ответ на вопросс Лизарда, про то что он не видел что люди "СРУТ" и уничтажают всё где они живут....
Dyrix
Форумчянин
Номер: 599
З: Україна, Прилуки
Зареєстрований: 11 вересня 2008 р.
Повідомлень: 122
Попереджень: 0
Упродовж трьох днів, починаючи з 11 листопада, у мальовничій Качанівці проходив заключний семінар, ініційований культурним проектом швейцарської програми «Модель 21», за участю тренера проекту Матіша Штрауба, його координатора Сауле Ільїних та культурних перетворювачів з Ніжина, Прилук, Мелітополя й Жовкли (Львівська область).
Програма семінару (на прохання його учасників) змінилася, і третій день вони провели у Прилуках. Кульмінаційним моментом перебування гостей у нашому місті стала передача дитячій бібліотеці панно, створеного руками учасників семінару, яке символізує красу, розквіт проекту і співпрацю.
- Ущільнивши графік роботи і умовивши організаторів семінару його змінити, гості виявили бажання ознайомитися з нашим містом, таким багатим на втілення різних культурних проектів, - розповідає начальник відділу культури і туризму міської ради Світлана Бірюзова. Знайо-мство з Прилуками розпочалося з екскурсії по його історичних місцях і закладах культури. Ми відвідали історичну зону, храми Прилук, художню галерею Анатолія Риженка, Центр творчості дітей та юнацтва, Театральну площу, міський Будинок культури та дитячу бібліотеку. Програмою семінару передбачалося проведення майстер-класу нашими художниками Інною Городничою та Анатолієм Риженком. Кожен з учасників мав намалювати на полотні свою квітку чи навіть квіткове поле. А вже потім, з’єднавши їх в одне ціле, створити справжню квіткову елегію - панно з 50 різних і таких чудових картин, фрагментів цієї експозиції.
- Кожен отримав можливість виразити себе, показати свій погляд на прекрасне, залишити на полотні краплинку себе. А ще зробити щось незвичне, креативне, - продовжує Ольга Лукаш, директор дитячої бібліотеки. - Нашій спільній роботі поки що немає назви. Тож незабаром ми оголосимо конкурс на кращу назву панно і вже потім розмістимо його на одній із стін бібліотеки.
Сподіваємося, що незабаром юні читачі дитячої бібліотеки та всі бажаючі зможуть насолодитися цим витвором мистецтва, а книгозбірня стане ще привабливішою і цікавішою.
Уже два роки на території Прилуччини працює проект TACIS, що фінансується Європейським Союзом. Основним завданням проекту є розвиток житлово-комунального господарства. Та в останній період TACIS почав цікавитись і іншими питаннями, що стосуються розвитку територій. Зокрема, сприяє розробці стратегії розвитку туризму на Прилуччині.
Члени робочої групи, до якої входили науковий консультант громадської організації «Екоспектр» Юрій Скиба, експерт проекту TACIS Олена Козлюк, представники райдержадміністрації, міської ради і громадських організацій, краєзнавці та ін., об’їхали ряд об’єктів, які могли б стати основою туристичних маршрутів.
Першою відвідали садибу видатного історика Миколи Костомарова у Дідівцях. Коли побачили її стан, то були, м’яко кажучи, шоковані: культурна пам’ятка занедбана.
По дорозі до природного дива Прилуччини – джерел проїхали повз найвищу точку району – курган висотою 172 м над рівнем моря. А також побачили приватний готель, що будується в Боршні. Це дуже перспективно – мати гарний готель поблизу близько 20 об’єктів на території Валківської сільради, які могли б стати туристичними, а самі села Боршна та Валки знаходяться за вісім-десять кілометрів від Прилук, що дуже зручно для відвідування цієї зони.
Найважливішим об’єктом вважається шлях на Густинський ярмарок, який колись був одним з найвідоміших в окрузі. Саме по цьому шляху добирався в Густиню Тарас Шевченко.
Спочатку їхали мікроавтобусом, а далі йшли пішки. Було чутно й нарікання на те, що шлях дуже довгий і складний, лунали й жарти. Аж ось із-за кущів та високих будяків стало видно справжню красу – Густинський монастир, який увійшов до сотні чудес України.
Побували члени групи з розробки проекту й на території самого монастиря, де відвідали Свято-Троїцький собор, Петро-Павлівський та Свято-Успенський храми, оглянули надбрамну Миколаївську та Варваринську церкви. Також мали змогу придбати сувенірну продукцію на згадку про обитель.
За словами жителя Івковець Івана Горбача, у цьому селі колись жив поміщик Вахромєєв. Він залишив парк, у якому збереглися рідкісні види рослин. За підрахунками дослідників, чисельність видів рослин, що ростуть тут, дорівнює приблизно половині видів Тростянецького дендропарку. У селі також зберігся, але у досить занедбаному стані, панський став з дубовим дном. А ще в Івківцях є цілюще джерело, воду з якого беруть не тільки івківчани, а й жителі сусідніх сіл. Члени групи на власні очі переконалися в цьому: одна жіночка приїхала до джерела по воду на велосипеді.
У Ладані відвідали Ладинський монастир, який був побудований на початку ХVІІ ст. Монастир потребує значних інвестицій, оскільки дуже потерпів від різних чинників, зокрема під час війни. Потім вирушили до печер, що вважаються залишками підземного ходу від Ладинського монастиря до річки Удаю. Найближчим часом цій пам’-ятці виповниться 400 років. По дорозі зупинились біля Подищанської кринички, розташованої на річці Ладинці. З цією річкою пов’язують походження назви Ладана.
Всі ці об’єкти могли б стати прибутковими для Прилуччини в разі утвердження їх туристичними. А от чи знайдуться інвестори, які б вклали кошти в ідею,- це питання.
Та тим, що колись тут вирувало справжнє культурне життя. Свого часу у Линовиці побували Є. Гребінка, живописець Л. Жемчужников, письменник Н.Кукольник, історик і етнограф О. Афанасьєв- Чужбинський, письменник О. Капніст.
Саме тут, у сім’ї відставного гвардійського капітана Петра Антоновича де Бальмена, 16 липня 1813 року народився первісток – син Яків. Крім нього, у сім’ї були ще двоє синів та три доньки.
Діти в сім’ї виховувалися у атмосфері щирої любові і приязні, поваги до батьків і одне до одного. Незаперечним авторитетом для них був батько – людина освічена, доброзичлива, гуманна і волелюбна. Він завжди добре ставився до своїх кріпаків і першим у повіті відмінив тілесні покарання.
Усі діти отримали гарну освіту. Яків де Бальмен успішно склав екзамени до Ніжинської гімназії. З ним одночасно навчалися Є. Гребінка, О. Афанасьєв-Чужбинський. Вдома Яків дружив з Л. Рудаковським, С.Вишневською. З останньою вони покохалися. Та мати не дозволила молодому графові одружитися на простачці і оженила на доньці своєї приятельки.
Яків Петрович брав активну участь у громадському житті, багато малював у побутовому жанрі. Його творчістю захоплювався сам російський цар Микола ІІ.
Певний час обіймав посаду головного хранителя Прилуцького краєзнавчого музею. Молода ж дружина завжди хотіла бачити чоловіка у привабливій для неї формі уланського офіцера. Тому Яків Петрович і опинився серед військових Чугуївського поселення, а не в середовищі митців, яке було йому більш близьким за вподобанням. У розквіті творчого таланту молодий офіцер написав 12 повістей у дусі романтичної прози того часу, зробив 39 ілюстрацій та малюнки до “Кобзаря” Шевченка, до того ж - безкоштовно, як другу. Їхня дружба зародилася в середині літа 1843 року. Через рік з Одеси, де стояв полк, Яків вислав у Березову Рудку переписаного латинською ілюстрованого “Кобзаря” і виїхав на Кавказ. Полк зупинився у Дагестані. Яків де Бальмен загинув на тридцять другому році життя. Тоді у Шевченка народилася поема “Кавказ” – довічна пам’ятка незабутньому, доброму і щирому другові.
Втім не лише особистостями цікава Линовиця. Графи, що проживали на її території, залишили по собі унікальну архітектурну та садово-паркову спадщину. По перше – це сама садиба де Бальменів, по-друге – церква Успіння Пресвятої Богородиці. Вона була збудована де Бальменами на честь перемоги над французами у війні 1812 року і слугувала прихистком для церковно-приходської школи на 12-15 дітей. На території церкви знаходилася усипальниця де Бальменів. Церква була остаточно зруйнована перед розпадом Радянського Союзу. Її відновлено у первісному стилі і формі лише 1995 року священиком Л. Гамбургом.
У 1840 році на честь Шевченка тут були збудовані арка та брама, розчин для цегляної кладки яких був замішаний на сирі та сирих яйцях. Така кладка дуже міцна, її важко зруйнувати: цегла розпадається, а шви залишаються цілими.
У 1887 році, як прикрасу пейзажного парку, звели “Башту огляду”, яку через її загадковість іноді називають “Замком синьої бороди”. Від башти до ставу пролягала широка алея. Вона називалася дзеркальною, бо вражала всіх своєю красою та відлунням, що йшло від води. З вежі було видно, як захід сонця відбивається у воді, ніби у дзеркалі.
У давнину Линовиця була оточена чудовою дібровою, яка тяглася по берегах річки Рудки – притоки Удаю. Річка, перегороджена греблями, утворила кілька ставків. Два найбільші, площею до 50 га, входили до садиби Якова де Бальмена. За чистоту води у них Яків Петрович боровся ще у 19 столітті. У Центральному архіві зберігаються документи, які свідчать, що де Бальмен скаржився на бельгійського капіталіста Тевінара, власника цукрозаводу, що той забруднює ставки.
На острові посеред одного з ставків була альтанка, до якої з берега проклали канатний місток. У ній господарі приймали гостей. По ставу плавали лебідь і лебідка.
Інша постать, яка прославляє Линовицю, граф Давид Жевахов. Його прах покоївся поряд з похованнями де Бальменів. Він був незвичайною людиною, удосконалював свій характер. Є достовірні історичні відомості, що спочатку був дуже скупим, навіть знущався зі своє матері. А потім розкаявся, запросив де Бальменів, з якими товаришував, священика, 12 свідків і висповідався, причастився та наказав своїм слугам дати собі двісті різок. Після того він три місяці хворів, а потім одужав і змінив характер на кращий.
Під час війни з Наполеоном повіт за свої кошти спорядив кавалерійський ескадрон і командувати ним доручили Жевахову.
Дітей у шлюбі в нього не було, а позашлюбні – син і дві доньки. Всім їм батько побудував житло. Одній дочці будинок, де пізніше була радгоспна контора, і другій доньці - дім, у якому в радянські часи був магазин, а тепер від будинку нічого не залишилось.
Дякуючи дружбі з Яковом де Бальменом Жевахов теж заклав чудовий пейзажний сад, що називається тепер Жевахівщина – пам’ятка садового мистецтва республіканського значення, в тому ж стилі, що і дебальменівська садиба. На території Жевахівського пейзажного саду знаходиться польське поховання. Його історії ніхто не знає.
- Вважаю, що настав час відродити із забуття линовицьку садибу Я.П. де Бальмена, - говорить Людмила Володимирівна Лазаренко, бібліотекар, - об’єднати її частини в єдине ціле, щоб вона стала об’єктом туризму і центром по навчанню садової естетики. Доцільно, скажімо, організувати туристичний маршрут, включивши до нього Прилуки, Густиню, Сокиринці.
Що сьогодні може запропонувати селище, що залишилося з усього того історичного та культурного спадку?
Колишня садиба де Бальменів тепер досить поруйнована і забута. Зруйновані башта, арка і брама. До алеї тепер прилягає ста-діон. Він збудований в часи, коли садиби перетворювали на парки культури, наповнюючи твори садового мистецтва примітивними елементами розваг.
Ставки нині належать цукровому заводу і вважаються технічними.
Дебальменівська садиба віднесена до пам’яток садового мистецтва під назвою “Линовицький парк ім.Т.Г.Шевченка”. Під охороною знаходяться лише його 20 гектарів. Насадження з віковими дубами, кленами, липами, в’язами та екзотами занедбані. Від давньої діброви залишився лише старезний чотирьохсотлітній дуб з трьома могутніми стовбурами, що ніби підпирають небо. Раніше його називали “Три брати”. Тепер відомий, як дуб Шевченка. Це дерево у шість обхватів привертає до себе увагу могутністю крони та пам’яттю про великого поета. Біля дуба великий камінь, на якому любив сидіти Шевченко. Тут він намалював багато акварелей.
Невже все так погано у линовицькому “домі”?
Виявляється, ні. Розповідає Линовицький селищний голова Анатолій Лябах:
- Якби не біда, яка сталася з приміщенням селищної ради (воно згоріло), то вже у цьому році ми б активно включилися у реалізацію задуманих планів стосовно відродження парку. У планах – розчистити алеї і заново відбити центральну, яка іменувалася Дзеркальною. Потребує розчистки і лікування дуб. Під верхом накопичилося багато сухостою. Хочеться навести лад і біля озерця, яке колись тут було викопане вручну. І вже дехто обіцяв надати допомогу. Але ім’я благодійника розголошувати не буду, щоб не зурочити. Адже таке траплялося вже не раз.
Нині засаджуємо парк Жевахівщина ялиною та сосною. Відроджувати пам’ятки треба. До нас у селище вже їдуть на екскурсії з міста, сусідніх сіл, районів, навіть областей. Свого часу я дав завдання бібліотекарям досконало вивчити історію селища, щоб могли її донести до інших. Такі послуги надаємо поки що безкоштовно. Відповідне підприємство на території селища хотіли зареєструвати ще років п’ять тому. Але тоді нам не змогли допомогти ні в юстиції, ні в райдержадміністрації. Планів у нас багато. І якщо вдасться залучити тих інвесторів, яких плануємо, у напрямку відродження пам’яток будемо працювати більш потужно.
Для блага людей
Голова місцевого історико-краєзнавчого товариства ім. Г.Гайдая, депутат районної ради Володимир Латуїль з однодумцями зі свого боку теж працюють над збереженням історичної спадщини селища.
- Охочих до Жевахівського парку багато, - розповідає Володимир Вікторович. – От тільки їхні бажання не співпадають з нашими. Парк їм потрібний, як власність. Щоб збудувати на його території будинок, обгородити і жити. Нам же треба, щоб парк відбувся як культурний та історичний центр. Ми не проти, щоб хтось у нього вклав копійку і заробив її, але все повинно бути на благо людей. Линовиця по суті уже включена у туристичне кільце Прилуччини. У нас уже побували групи з Чернігівського музею імені Тарнавського, приїдять групи туристів з Києва, побували з екскурсією члени Прилуцького клубу книголюбів “Джерело” на чолі з Г.Черкасовою, постійно приїжджають школярі з Прилуцької гімназії №5 у супроводі керівника еколого-туристичного гуртка, викладача природничих дисциплін Тетяни Жилкіної. До речі, одна з київських груп, яка складалася з працівників музеїв, подарувала нашій бібліотеці дві ксерокопії картин Якова де Бальмена, 195-річчя з дня народження якого ми відзначаємо цього року.
Наше товариство співпрацює з місцевим священиком, працівниками селищного будинку культури, школи. Розроблений сценарій зустрічі гостей на території церкви, екскурсійний маршрут. Є домовленість із керівництвом цукрозаводу, при необхідності туристи можуть розташуватися на ночівлю у заводському гуртожитку, там же поряд є кафе, де можна перекусити. Нам би ще відкрити історико-краєзнавчий музей. Колись він працював на території цукрокомбінату, нині є музей у школі. Але хочеться чогось більш масштабного і ґрунтовного. Експонати є і в мене, і в людей ще багато чого зберігається. Загалом відкриття музею нашим товариством заплановане на 2009 рік. Лише б не відмовився від своїх слів і намірів меценат, який обіцяв нам допомогти.
Може й справді, якби докласти “рук” та грошей, Линовиця стала б туристичною меккою Прилуччини? Навіщо нам заморські курорти, коли цікаве знаходиться поруч? Пам’ятаєте: народ, який не знає своєї історії, - сліпий народ. І це не я придумала...
Батурину як місту – 900 років, за даними археологічних документів заснований він був у ХІ—ХІІ столітті.
На початку ХVІ ст. територія Батурина потрапляє під владу великого князя Литовського Гедиміна.
В 1625 році поляки на території Батурина закладають потужну фортецю. У перший рік визвольної війни 1648-1654 рр. Батурин було звільнено від польських поневолювачів і утворено Батуринську сотню, яка увійшла до складу Чернігівського, а з 1649 року – Ніжинського полку.
В 1654 року Батурин отримав привілеї Магдебурзького права.
Вперше на політичну арену Батурин виходить 1663 року, коли представниками Московського уряду та гетьманом І. Брюховецьким у місті були підписані Батуринські статті.
У 1669 році Д. Многогрішним Батурин обирається Гетьманською резиденцією. 1672 року на козачій раді в Козачій діброві гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Самойловича. Саме за його правління Батурин значно розбудовується.
Особливого статусу Батуринська резиденція набуває за часів правління Івана Мазепи (1687-1708 рр.), коли Батурин перетворюється на центр політичного життя Гетьманщини. Тут перебувала вища державна адміністрація - Генеральна військова канцелярія, Генеральний Суд Лівобережної України. В Батурині в цей час живе і працює політична, військова та культурна еліта України.
Роки Північної війни (1700-1721рр.) принесли на благословенну батуринську землю багато лиха і страждань.
В ході війни гетьман Іван Мазепа в своїх намаганнях звільнити Україну від Московського втручання та панування обирає протекцію Шведського короля Карла ХІІ. Наприкінці жовтня 1708 року Мазепа приймає доленосне рішення і вирушає на зустріч з королем, який уже підійшов з військами до Новгорода - Сіверського.
Дізнавшись про це, російський цар Петро І наказує Меншикову взяти штурмом Батурин і зруйнувати дощенту. В листопаді 1708 року резиденцію Івана Мазепи зрівняли з землею, спалили дотла, а всіх мешканців, не дивлячись на вік і стать, жорстоко вбили. Загинуло 21 тис. мужніх захисників та жителів столиці Гетьманщини.
Довгий час за царською вказівкою в Батурині було заборонено селитись, а гетьманську резиденцію перенесли до міста Глухова.
В 1750 році за гетьмана К. Розумовського Батурин знову стає столицею України. В розбудові резиденції гетьмана брали участь відомі архітектори Антоніо Рінальді, Джакомо Кваренгі, Олександр Квасов.
В цей час в Батурині активно розвивається промислове виробництво.
З 1757 року працює завод воскових свічок, на якому за рік перероблялось до 400 пудів воску.
1751 року почав діяти цегельний завод, де працювало 450 найманих працівників і вироблялось за рік 3,5 млн. штук цегли.
Працював завод по виготовленню кахлів, лісопильня, яка протягом 1752-1757 років виготовила більше 50 тис. штук дощок.
На річці Сейм діяло 44 млини, працювала суконна мануфактура.
В 1760 році Кирилом Розумовським розробляється проект відкриття в Батурині університету, який так і не був втілений в життя.
В 1764 р. указом імператриці Катерини ІІ на Україні було скасовано гетьманство і Батурин втрачає статус адміністративного центру України. Саме в Батурині перегорнулась остання сторінка Гетьманщини – Кирила Розумовського примусили скласти булаву – “коли зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх і їхню добу”.
У 1776 році Кирило Розумовський повертається до Батурина, де зводить вишуканий палац над Сеймом за проектом Ч.Камерона та Воскресенську церкву, в якій і був похований у 1803р
В 1994р. був створений державний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця”, до складу якого увійшло 39 об’єктів унікальних пам’яток історії, архітектури, археології та природи. Заповіднику “Гетьманська столиця” належить провідна роль в збереженні унікальних пам’яток Батурина, у вивченні та популяризації історії Гетьманщини, яка стала ключовим явищем в історії національного державотворення.
Понад півстоліття адміністративною столицею України, офіційною резиденцією її гетьманів був Батурин, в історії якого, як у дзеркалі, відбились кращі здобутки тієї пори.
Helen
Блукаюча зірка
Номер: 6
З: Украина, Прилуки
Зареєстрований: 21 листопада 2006 р.
Повідомлень: 12629
Попереджень: 0
Нагороди:
В заповеднике "Качановка" началась реставрация парковой аллеи
Поселок КАЧАНОВКА Черниговская область, 6 июня. (Майя Заховайко - УКРИНФОРМ). В Государственном историко-культурном заповеднике "Качановка" начата реставрация главной парковой аллеи. В торжественной закладке первых плит на этой аллее приняли участие заместитель Председателя Верховной Рады Украины Николай Томенко, фонд которого "Справедливая страна" выступил инициатором проведения реставрационных работ в этом заповеднике, сообщает корреспондент УКРИНФОРМа.
Николай Томенко напомнил, что заповедник "Качановка" был создан в 1981 году на основании дворцового ансамбля парка дворянской усадьбы, основанной в 1770-х годах. Она на сегодняшний день единственная среди украинских усадьб, которая сохранилась в комплексе.
Это украшение Украины расположено на юго-востоке Черниговщины в Ичнянском районе на берегах реки Смош. Наиболее интересным периодом в истории этого историко-культурного заповедника является период ХІХ столетия, когда им владели помещики-меценаты Тарновские. К ним в госте приезжали Николай Гоголь, Пантелеймон Кулиш, Николай Костомаров, Тарас Шевченко, Михаил Глинка, Дмитрий Яворницкий и многие другие известные художники, общественные и культурные деятели.
Вице-спикер отметил, что ныне почти полностью завершена реставрация внутри дворца. А с возрождения главной парковой аллеи, длина которой почти 400 метров, начнется возрождение этого славного историко-культурного центра Украины. По словам Николая Томенко, его целью является то, чтобы Качановка из провинциального музея превратилась в место творческого общения украинской элиты и туристическую Мекку. Для этого следующим шагом станет наполнение экспозиции дворца. Кроме того, запланировано восстановление 30-километрового участка дороги, который ведет в Качановку. Для реставрационных работ меценатами и спонсорами выделено более полмиллиона гривень, сообщил Н. Томенко. Он также выразил надежду, что уже осенью главная парковая аллея Качановки будет отреставрирована, и туристы со всей Украины смогут наслаждаться красотой этого уникального историко-культурного заповедника.
25.09.09. Є все ж таки на нашій планеті таємничі, загадкові, містичні місця, які впливають на нас неймовірним чином, приносять добрі дива і дивовижні події в наше життя. Ми не знаємо і пояснити не можемо, чому саме так вони впливають на нас – до мурашок по тілу, до тремтіння серця..., пише priluchina.
Нас постійно тягне туди, вони сняться нам, ті місця, ми спішимо, щоб поклонитися їм, подякувати...
Особисто для мене таким привабливим і нерозгаданим місцем є напівзруйнована радьківська Свято-Вознесенська церква.
За останні десять років вже де-кілька разів побувала у цьому дивному місці. Першого разу я потрапила туди випадково, навіть не знаючи, що храм цей існує, не плануючи зустрічі з ним, хоч нічого випадкового не буває – в усьому є особливий смисл і промисел Божий.
На узвишші, в гущі старих дерев та чагарнику, побачила я стару напівзруйновану церкву. Побачила і була зачарована її старовинною двомірною архітектурою, двома куполами і дзвіницею, залишками її минулої піднесеної врочистої краси... Чомусь відразу впали в очі чудові фрески, що дивом збереглися у вівтарній частині, запам’яталася їх ніжна небесно-блакитна кольорова гама.
Посеред храму – міцний кований ланцюг, на ньому колись висіло велике розкішне панікадило, вогні якого запалювались під час Богослужінь... Об’ємні колони, схожі до античних, на горі - хори для півчих, і на них страшно ступити, бо майже всі дошки підлоги прогнили... Сумно дивитися на стіни, що розбираються по цеглинці... Кам’яні сходи ведуть у таємничі склепіння: спуститися по них туди - мало хто відважиться... На даху будівлі, під самою маківкою... ростуть дерева і кущі. Отвір порожніх дверей створив своєрідну арку, яка заросла, заплелася густими зеленими гілками горішника і клена. Куди веде ця арка, в які незбагненні світи?..
Розвалений вхід - в інше приміщення – у зимову церкву на честь Олександра Невського, де був свій вівтар, свої хори...
Потім я їздила на побачення з храмом декілька разів, бо стала чомусь тужити за ним - за цим умираючим, намоленим десятиріччями місцем...
Раптом то тут, то там (у міському автобусі, під розчиненими вікнами чужої квартири, на місцевому ринку, далеко від неї – в електричці до Чернігова) від знайомих і незнайомих я стала чути про церкву дивовижні розповіді.
...Я виріс у Радьківці. Пам’ятаю, коли ще малим був, церква процвітала. Під час великих свят зі всієї округи люди з’їжджалися, сходилися... Все навкруги було возами заставлене. Колодязь там був з найсмачнішою в світі водою... Батюшка, на прізвище Сокірко, дуже гарний був, поважали його. У часи войовничого атеїзму влада звинуватила його у самозахваті землі – він неподалік церкви грядку овочами засадив... Після нього на священиків церкві не щастило...
На початку 90-х все змінилося. Церква почала повертати храми віруючим, в яких радянська влада клуби розташовувала... А цей – самі священики покинули, закрили на ключ, все церковне майно до Білорічиці відвезли, здається... На початку Незалежності церкві пощастило навіть у кіно “засвітитися”, тут фільм про голодомор знімали, багато сцен біля храму, тільки не всі, на жаль, до кінострічки увійшли...
...Було це років 25 тому... Живу я далеко від Радьківки, на іншому кінці району. Чоловік у мене дуже пив тоді, п’яним за сокиру хапався і ганяв нас навколо хати. Мати порадила мені поїхати на службу в церкву, помолитися за чоловіка, щоб Господь дав йому сили горілку покинути... Я кажу: чому саме до цієї церкви, вона так далеко, посеред лісів, краще ж – до якогось прилуцького храму... А мати каже мені: особлива вона, з’їздь, не пошкодуєш, щиро–щиро помолися. Я й поїхала, бо звикла матір слухатись... І, дякувати Господу, кинув пити через місяць! А років з п’ять тому знову біси його опанували. Донька наша Антоніна в Прилуках живе, всю цю історію знала з самого початку. Приїхала в село, на батька подивилася й каже мені:
– Може б Ви, мамо, знов до радьківської церкви з’їздили, помолилися б там, один раз помогло ж...
Чи ти смієшся, кажу, не правиться там давно, бур’янами все заросло... Погорювали над горем своїм, а про розмову цю забули... А чоловік пити не припиняє. Розсердилася я на нього, хазяйство кинула, його кинула, а городи ми вже вибрали, та й поїхала до внуків у город на місяць, а ти – пий, хоч захльобнись... Якось донька каже: мамо, поїхали по гриби. Посадив нас зять у машину, і поїхали ми під Августівку... А на зворотній дорозі заблукали посеред лісів і доріг і виїхали прямцем, куди б ви думали, до цієї церкви. Думала спочатку – зять з донькою зговорилися, потім зрозуміла – ні.
- Бачите, мамо, Ви відмовилися, а Бог сам Вас сюди привів, - каже дочка.
Молитися у напівзруйнованому понівеченому храмі чомусь я побоялася, постояла посеред церкви, доторкнулася до стін... Вірте-не-вірте – він через місяць покинув пити... Багато хто з людей їздить туди, бо вона в такому гарному місті, всі кажуть, що почуваються там дуже спокійно і просвітлено...
...Коханого свого стріла я восени, п’ять років тому. Так сталося, що знайомі випадково повезли нас подивитися на церкву, в якій кіно колись знімалося про голодомор. Церква, навіть у такому стані, вразила нас. Відчувалося, була вона красивою. Чомусь подумалося, що в ній любили молитися, щиро це робили... Особливо хвилювали мого хлопця – звуть його Олександр - останки зимової церкви на честь Олександра Невського: сказав мені – серце там так стрімко забилося... Через три роки він покинув мене задля іншої. Рік жив з нею. Восени поїхала я все з тими ж своїми друзями знову під Радьківку – ми любимо влаштовувати маленькі подорожі. Осінь була лагідною, теплою, тихою... Походила я по храму, згадала все, що було... І раптом – дзвінок по “мобілці”, хоч з півгодини вже зв’язку не було, – чую, його голос. А до цього він мені рік не дзвонив... Тепер ми знову разом, сподіваюся – назавжди...
...Мені, мабуть, ніхто не повірить. Довго дітей у мене не було. Одного разу після Великодня наснився мені дивний сон: якась жінка каже мені – знайди напівзруйновану Вознесенську церкву у лісі, з’їздь туди, помолися, хоч немає там ні ікон, ні священика, - і в домі твоєму два янголи оселяться. Сон цей таким реальним був, наче б то вона поруч стояла... Почала я людей на базарі старих розпитувати, де поблизу є церква така. Ніхто не знав точно. Місяць минув, я питати перестала. Їду якось у таксі, а водій почав своєму знайомому про радьківську церкву розказувати... Я відразу зрозуміла – це вона. На свято Господнього Вознесіння батько повіз нас з чоловіком туди. Спочатку, правда, сердився, казав, що нічого з цього не вийде... Моїм двійнятам вже два рочки...
...Церква Божа на честь Вознесіння побудована у ХІХ сторіччі, по благословенню митрополита. Була дерев’яною спочатку, потім – кам’яною, збудували її красивою, вишуканою... А тепер, ще трохи - і її зовсім не буде. Доглядати немає кому, державі вона, як пам’-ятка архітектури, не потрібна. Знаходиться далеченько від Радьківки, людей в селі мало. В Стрільниках є нова прекрасна церква, віруючі з околичних сіл там моляться... Вкладати гроші у реставрацію радьківської церкви нерентабельно, прихід не набереться... Вмирає потроху красуня, святиня наша...
У кожного храму, як і у людини, своя доля. Беззахисна, покинута Вознесенська церква стоїть самотньою затухаючою свічкою на узгір’ї, під самим небом... Веде до неї доріжка між столітніх дубів та лип, щедро всипана вона осінньою жовтогарячою листвою. І все ж таки їдуть по ній до храму люди. Мабуть тому, що й досі присутність Бога відчувається в ньому - Він нікуди не зникає. А якщо ми, люди, хочемо бачити і розмовляти з Ним, ми бачимо і розмовляємо...
Перегляд теми: 'Історико-культурні памятки Чернігівщини '
Helen
Блукаюча зірка 
ho4u_pizzu
Медвед :)
