16 серпня народний фольклорний ансамбль «Горлиця» (кер. Вікторія Лемещенко) міського Будинку культури був учасником братства бджолярів України, яке проходило у селі Пирогово, що під Києвом. Знаково, що в числі лише трьох запрошених колективів з України – і прилуцька «Горлиця».
Ще один творчий колектив міського Будинку культури минулого тижня презентував місто за межами області. Вокальний ансамбль «Оберіг» (кер. Олексій Поправко) взяв участь у Всеукраїнському фестивалі «Боромля» і став його лауреатом і володарем першої премії.
-----
Повідомлення редагувалося 1 разів. Останнє редагування: Helen (16 квітня 2009 р., 20:35:32)
"Тримай звязок зі мною, завтра вийдемо в еТер"
Helen
Блукаюча зірка
Номер: 6
З: Украина, Прилуки
Зареєстрований: 21 листопада 2006 р.
Повідомлень: 12629
Попереджень: 0
Нагороди:
Саме під такою назвою відкрилась персональна фотовиставка учня гімназії №5 Дениса Нестеренка. Денис – з кагорти юних максималістів двадцять першого століття. Хоче все дізнатись, все пізнати і в усьому себе спробувати. Так відкрив себе в фотомистецтві, яке вважає просто своїм захопленням.
З продемонстрованих світлин доходимо висновку, що це вже майстерність. Роботи не для відпочинку, а для глибокої думки. Кожна з них – індивідуальне бачення світу. Присутні на виставці фотомайстри Віктор Ігнатенко та Віктор Молодий дали професійну оцінку фотороботам. Віктор Молодий підняв питання створення в місті фотоклубу, а іншій Віктор поділився спогадами про ті часи, коли такий клуб був у Прилуках.
Цього дня одночасно відбулось закриття виставки братів Дениса та Богдана Власенків. З рук директора бібліотеки Тетяни Іванівни Печеної вони отримали дипломи учасників виставки образотворчого вжиткового мистецтва. А найвразливішим для хлопців стало письмове побажання успіхів американської фотохудожниці Тетяни Давіньйон.
Нова виставка на юнацькому відділі МЦБ ім.Л.Забашти буде діяти протягом місяця. Завітайте.
Матеріали надані працівниками Прилуцької міської бібліотеки імені Любові Забашти
"Тримай звязок зі мною, завтра вийдемо в еТер"
Helen
Блукаюча зірка
Номер: 6
З: Украина, Прилуки
Зареєстрований: 21 листопада 2006 р.
Повідомлень: 12629
Попереджень: 0
Нагороди:
15 березня 2009 року в Міському Будинку культури відбувся творчий вечір, присвяченйи пам‘яті видатної співачки Анни Герман.
В програмі прозвучали неопубліковані факти з її життя, а також показаний документальний фільм "Светит незнакомая звезда"
Солістка Одеської філармонії Владислава Вдовиченко створила атмосферу затишку, любові та романтики, виконавши пісні з репертуару Анни Герман та нагадавши присутнім їх молодість
О тембре её голоса говорят разное, но все сходятся на том, что «в ней живет голос Анны Герман», что «она – крестная дочь певицы!»… Такое же мнение высказал об одесской певице и пан Збигнев Тухольский: «Голос Влады, действительно, похож на голос Ани, тем более, что она также прекрасно поет и польские песни». И вот, наконец, мы услышали её голос в Москве, правда, в записи, а на днях в редакцию нам прислали вот эту заметку, которая лучше всяких комментариев проиллюстрирует одесские разговоры о певице Владиславе Вдовиченко.
Рассказ о Владиславе Вдовиченко, чей голос невероятно похож своей нежностью и тембром на голос великой певицы Анны Герман, мы сочли нужным начать с её рождения.
Шел 1973 год (кстати, это был год рождения знаменитой песни «Надежда» Александры Пахмутовой на стихи Николая Добронравова в исполнении Анны Герман – ред.). Родители Владиславы, мать Ариадна Козик, пианистка, отец Владимир Вдовиченко, гитарист, поехали в Ригу, чтобы встретиться с другом – гитаристом ансамбля, гастролирующего вместе с Анной Герман, по необъяснимой случайности к ним в гостинице в длинном джинсовом сарафане спустилась высокая блондинка – это была Анна Герман. Увидев мать Владиславы, беседующую с администратором, она любезно пригласила её к себе в номер, когда узнала, что эта семейная пара – музыканты из Одессы.
– Вы из Одессы?.. С Одессой у меня много воспоминаний. Моя мать, Ирма Бренер (Мартенс – в девичестве, ред.), училась, а потом работала в Одесском педагогическом институте, и много рассказывала о красоте вашего моря.
Они долго беседовали, как вдруг Анна, нежно улыбаясь, спросила:
– Вы ребенка ждете? – нежно протянув руку к животу матери. – Это большое счастье – иметь детей. Мне кажется, у вас родится дочка, а в будущем вы будете гордиться ею.
Шло время. И вот, 22 сентября, по церковному календарю – день святой Анны, родилась светловолосая девочка, которой дали имя Владислава. Она очень рано стала заниматься музыкой: в 2 года у неё обнаружили абсолютной слух, а в 6 лет она поступила в ДМШ №9. Осенью 1982 года, через месяц после смерти Анны Герман, вызвали её родителей в школу и объявили: «У вашего ребенка полностью изменился голос: в 9 лет она поет, как взрослая женщина, голосом, напоминающим голос Анны Герман».
Преподаватели предложили перевести девочку в специализированную вокально-хоровую школу искусств №1, где лучшие преподаватели старались не нарушить природу её голоса. Для неё специально выделили педагога по композиции, но ребенок уже пишет песни в стиле Анны Герман. В 14 лет она впервые выступила на фестивале польской песни. Тогда певцы уже выступали под фонограмму, но для молодого дарования выдвинули рояль, спросив, «а кто будет вам играть?». «Конечно, я сама», – ответила Владислава. Закончив пение, встала во весь рост, почти как у Анны Герман, поклонилась, – зал приветствовал её стоя. Там же она стала дипломантом республиканского фестиваля польской песни.
В 16 лет стала лауреатом радиовещания, как исполнитель эстрадной украинской песни и как композитор. Пела песни Анны Герман, романсы, народные песни, но все этим теплым тембром. Закончила с отличием училище, поступила сначала в Педагогический институт на музыкальный факультет, а после 4 курса перевелась в Одесскую консерваторию – на 3-й курс, вокальный факультет в класс профессора Г.А. Поливановой и доцента Н.П. Рихтер. Сольфеджио и гармонию сдала досрочно, за полгода, спев прелюдию и фугу с листа. Все обучение в консерватории было направлено на классику, пытались изменить тембр, данный от природы. Закончила в 2000-м году консерваторию с отличием. 5 лет проработала солисткой Одесского оперного театра. Ныне работает солисткой Одесской областной филармонии, в настоящее время она переведена со штата на разовое.
Вы спросите: почему Владиславу мы не слышали раньше? На радио часто звучали её записи. А гастроли?.. Когда Владислава поступила в училище, ей сразу запретили петь эстраду. В консерватории – опять запрет.
И вот... 17 лет молчания на эстраде после такого раннего восхождения. В 2006 году, когда Владиславе было 33 года, во Дворце офицеров готовился концерт памяти Анны Герман. Его организовывал клуб «Эхо любви» памяти Певицы, председатель Л.А. Наговицина. Владислава предложила послушать свои записи, диски для участия в концерте. Голос понравился. На концерте Владиславу услышал директор киевского радио «Голос надежды» Денис Кныш и он предложил ей участие в концертах памяти Анны Герман по всей Украине. Вначале были сборные концерты – их прошло больше 70. Публика со слезами на глазах принимает образ Владиславы – как образ Анны, нежной, скромной женщины, которая не выставляет себя напоказ. В её тембре, мимике, жестах, движениях и нарядах нет ничего лишнего, надуманного. Она доносит образ своей «крестницы» во весь рост, в 180 см. Наверное, поэтому люди, один раз услышавшие голос Владиславы, хотят вновь и вновь услышать эту певицу.
Тем временем концерты продолжаются. На некоторых из них побывал супруг Анны Герман Збигнев Тухольский. А летом 2007 года, Владислава гостила в семье Певицы, в Варшаве, принесла цветы на могилу трех женщин: Анны Герман, её матери – Ирмы Бернер, и бабушки – Анны Мартенс.
Отрадно, что песни Анны Герман продолжают звучать в сердцах разных поколений, заставляя верить в лебединую верность, давая надежду людям и вселяя в них веру в завтрашний день в наше жестое время. Недавно, 25 августа, мне посчастливилось побывать на концерте Владиславы, посвященного памяти Анны Герман в Одесской областной филармонии. Аншлаг, все билеты были раскуплены. Тысяча мест. Народ все продолжал приходить, слушал песни Владиславы – Анны Герман стоя. Под громкие аплодисменты она пела полтора часа. Слушатели не хотели отпускать певицу, а сидевшие рядом со мной соседи нежно называли Владиславу «доченькой» Анны Герман.
Кто знает, может быть, именно в том далеком 1973-м, в Латвии, Анна Герман не только предсказала рождение Владиславы, но и благословила её? И отнюдь неслучайно многие слушатели считают её роль на сцене – продолжением творчества Анны Герман в наши дни.
-----
Повідомлення редагувалося 1 разів. Останнє редагування: Helen (17 березня 2009 р., 18:33:27)
"Тримай звязок зі мною, завтра вийдемо в еТер"
Helen
Блукаюча зірка
Номер: 6
З: Украина, Прилуки
Зареєстрований: 21 листопада 2006 р.
Повідомлень: 12629
Попереджень: 0
Нагороди:
За родом своєї діяльності мені доводилось зустрічатися з багатьма людьми, відомими не тільки у місті та районі, області, а й в Україні: міністром аграрної політики України Ю.Ф. Мельником, міністром у справах сім’ї, молоді та спорту, нашим земляком Ю.О.Павленком, першим космонавтом України Л.Д.Каденюком, академіком Г.П.Васяновичем. Давня і щира дружба єднала мене з нашим земляком, народним артистом України В.І.Бойком (на превеликий жаль, уже покійним) та іншими знаними поетами, композиторами, митцями.А нещодавно у Прилуцькому агротехнічному технікумі відбулась тепла і зворушлива зустріч із Станіславом Олексійовичем Шевченком – незвичайною людиною, непересічною особистістю. У такий непростий час він не тільки зберіг у собі Добро, Милосердя, Честь, Порядність, а й пропагує ці чесноти у своїх поезіях кожному із читачів, щедро за-сіваючи ними наші душі.
Народився С.О.Шевченко 23 травня 1947 року в селі Грабові Ічнянського (на той час Малодівицького) району Чернігівської області, де здобував початкову освіту. А завершив шкільне навчання у селищі Мала Дівиця. 1965 року вступив на механіко-математичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. На четвертому курсі перейшов на щойно відкритий факультет кібернетики, по закінченні якого отримав диплом математика-обчислювача.
Працював інженером, науковцем, редактором і сценаристом науково-популярного кіно, референтом Київської організації Спілки письменників України. З 1994 року – автор і ведучий літературно-мистецьких передач Національної радіокомпанії України.
З-під пера С.О.Шевченка вийшли поетичні збірки: “Середина ріки” (1986), “Віра і сумнів” (1990), “Октави кохання” (1993), “Дума кипариса” (1995), “Спів чуття” (1996), “Близьке і недосяжне” (1999), “Закон збереження любові” (2002), книжка віршів для дітей “Буду козаком” (2003). У перекладі польською мовою побачила світ його вибрана лірика – “Літній дощ” (1998) і “Сон про перше кохання” (1999), у перекладі російською – книжка віршів “Крымская роза ветров” (2002).
У співпраці із композитором Ольгою Турченко видав два пісенні збірники: “Гілка України” (2003) і “Чудесні канікули” (2005).
Як перекладач і упорядник польської поезії, має понад 10 книжок. Це дві двомовні поетичні антології, вибрані твори лауреатів Нобелівської премії Чеслава Мілоша і Віслави Шимборської, вірші та поеми Кароля Войтили (Папи Римського Івана Павла ІІ), а також окремі книжки ще кількох польських поетів.
С.О.Шевченко – лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, літературної премії імені Максима Рильського, Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця, Ічнянської літературної премії імені Василя Чумака, літературної премії Інституту Адама Міцкевича (Варшава), Все- польської літературної премії імені Францішека Карпінського. Заслужений діяч мистецтв України (2002), заслужений діяч польської культури (2005).
Моє знайомство із Станіславом Олексійовичем відбулося 1989 року, коли я працював завідувачем районного відділу освіти. Тоді у селі Лісові Сорочинці відкривали нову середню школу. Саме на цій церемонії я вперше зустрівся з відомим поетом, радіожурналістом. Хоча із творчістю С.Шевченка уже був знайомий і багато чув розповідей про цю чудову людину від колишнього директора Малодівицької середньої школи, заслуженого учителя України Івана Трохимовича Коваля.
Незабутня зустріч стала початком нашої плідної співпраці на радіостанції “Промінь” (спільні радіопередачі, інтерв’ю, зустрічі з цікавими людьми), яка започаткувала дружні стосунки, що тривають і понині.
Читаючи його поезію, проймаєшся відчуттям, що вірш написаний про кожного із нас. До прикладу, у поезії “Хата в Грабові” автор про отчий дім пише так, що ці спогади про батьківську оселю викликають щем у душі.
Особливо схвильовано і трепетно розповідає поет про свого тата, який пройшов горнило війни і передчасно пішов із життя.
Заслуга Станіслава Олек-сійовича, як поета, у тому, що він уміє розкрити за допомогою поетичного слова звичайний житейський випадок так, що, прочитавши вірш, починаєш замислюватися над сутністю життя.
Поезія Станіслава Шевченка – різнобарвна, з багатьма гранями. Є теми, які болять поету як громадянину. Є інтимна лірика.
До останньої збірки поезій С.Шевченка передмову написав Борис Олійник, який доземно подякував поетові за його подвижницькі змагання в царині пропаганди рідного Слова. Тож і хотілося б побажати Станіславу Олексійовичу поетичного натхнення, успіхів у всіх починаннях, щасливого творчого многоліття.
Павло ЧЕРНІКОВ, директор Прилуцького агротехнічного технікуму, доктор філософії в галузі освіти, почесний професор Міжнародної Кадрової Академії, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень “Лідер України”.
Міжнародний День рідної мови , який відзначається 21 лютого - відносно молоде свято .До календарів усього світу воно ввійшло тільки у 1999 році , а отже і в Україні тільки но почало писати свою історію .Хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть .
Розмова з молодими люди , які зібралися напередодні свята в місьій бібліотеці для дітей на зустріч з журналісткою , авторкою культорологічних програм на радіо « Ера» та « Свобода» , редактором всеукраїнського часопису « Берегиня» , донькою відомого письменника та народознавця, автора книг « Берегиня», « Покуть»,» Білояр» , Василя Скуратівського,Яриною Скуратівською, почалася без помпезності і возвеличування мови , як це інколи буває на подібних заходах, з простого запитання:» Що значить мова в житі кожного з нас ?»Я щиро подивувалася виваженим відповідям старшокласників гімназії №5 та школи №7, бо саме вони того дня завітали до бібліотеки. Для них мова - це спосіб спілкування між собою і з цілим світом , шлях пізнання і самостверджекння ,історія свого роду і України , пісня і казка , інтелектуальна розмова і пусте базікання з друзями на перервах .
Ярині Скуратівській часто приходиться спілкуватися в прямому радіоефірі з мододдю.Цоього разу спілквання було дійсно « живим». Пирсутні мали змогу пограти в гру « Чорним по білому « , отримати приз за власні знання української і довідатись багато цікавого від Ярини Скуратівської . Ініціатор зустрічі і її ведуча Ольга Григорівна Костенко, вела розмову з пані Яриною у фомі діалогу легко і невимушено .
- Ярино Василівно , як виник задум започаткувати передачу « Чорним по білому».
Ми не ставимо собі за мету навчити когось .Зовсім ні! Ніхто не може казати : « Моя мова бездоганна «Усі ми мусимо працювати над її удосконаленням .Ця передача крок до такого удосконаленя.
Той хто слухає передачу , знає ,що вона повністю присвячена українській мові .В прямому ефірі учасники гри мають змогу довести своє знання рідної мови , відкрити для себе щось нове , перевірити свої знанняя. І отримати приз , коли всі відповіді будуть правильними ..
- Як воно бути головним редактором народознавчого часопису « Берегиня» сьогодні?
Бути науковцем , тим паче народознавцем не було справою модною, ані за радянські , ані за часів незалежності.Як правило, досліджувати минувшину йдуть ті хто відчуває глибоку потребу у цьому, кого болить і хто розуміє ціну часам невловимого, зниклого і нематеріального . Народні звичаї і традиції є своєрідним генетичним кодом народу , який творить націю .
Час змінює все довкола себе напрочуд швидко .Отож важливо сьогодні вберегти і показати нащадкам цілісну картину життя наших пращурів, їхні уявлення про світ , добро і зло ,людську мораль призначення у цьому світі, зв»язок з природою.Непоказні але тим і цінні пам»ятки минулих поколінь, будівлі , вишиті рушники , глечики , прялки ,кошики .....
- Звідки журнал бере матеріали для статей?
В журналі друкуються матеріали , які були зібрані ще батьком під час етнографічної експедиції « Чумацькими шляхами «, яка охопола майже всі регіони України. В 90 - х роках я теж приймала участь в подібних акціях.Це не зовсім проста справа , як здається на перший погляд .Адже вміти « розговорити « людину і виловити інформацію , яка ще не була записана ніким досить складно .
Інколи трапляються несподівані зустрічі .Ось сьогодні , до прикладу я познайомилася з Вікторією Лемещенко, послухала пісні , які є у репертуарі народного ансамблю « Горлиця «.І це безперечно може стати матеріалом для наступного часопису .А знайомство з молодіжним театром Артема Оніщенка слугуватиме для спілкування на радіо.
- Чи були у Вашій родині традиції, цінності, які б ви хотіли передати.своїм дітям та внукам .
- Так . В нашій родині шанують звичаї і традиції . Великодень , Різдво- то найулюбленіші свята до яких готуються заздалегідь .
- Ярино Василівно , в Україні квотре проходить конкурс « Кращий читач року»,Як ви ставитесь до пордібних заходів ? І які книги читаєте Ви?
До конкурсів ставлюсь з великим позитивом . Читати дуже люблю і читаю багато . Читання - це життєзберігаюча функція культури , живий діалог із сучасниками і тими кого вже немає.І ніякі новітні технології не замінять роль книги . На сьогодні у захваті від книг Габріеля Маркеса .Його роман « Сто років самотності « пречитувала кілька разів . Серед сучасних письменників подобається творчість Юрія Андруховича .
- Ваші враження від сьогоднішньої зустрічі .
Я сьогодні отримала великий позитив від спілкування з читачами бібліотеки . Приємно було слухати виважені відповіді і міркування про рідну мову . Проте, на землі де народилися П.П.Білецький -Носенко , Любов Забашта , Ганна Ігнатенко інакше і бути не могло .
Взагалі сама книгозбірня для мене була своєрідним відкриттям Вона не схожа на традиційні книгозбірні де панують тиша і спокій . Я привезла у подарунок її читачам комплект часопису « Берегиня» та книги мого батька Василя Скуратівського і впевнена , що вони знайдуть тут своїх читачів і шанувальників .
Ольга Лукаш
Helen
Блукаюча зірка
Номер: 6
З: Украина, Прилуки
Зареєстрований: 21 листопада 2006 р.
Повідомлень: 12629
Попереджень: 0
Нагороди:
У понеділок міська влада вшановувала працівників культури. Почесні грамоти міської ради, відділу культури вручали працівникам сцени, міських бібліотек, краєзнавчого музею заступник міського голови Лілія Нікітченко і начальник відділу культури та туризму міськвиконкому Світлана Бірюзова. Були квіти, щирі слова визнання роботи і таланту сотень людей, які трудяться на ниві розвитку культури у нашому місті.
Смійся – і весь світ буде сміятися із тобою. Плач – і ти будеш плакати на самоті. У цьому переконаний мудрий український народ. І, за слушної нагоди, намагається “відірватися по повній”... Отоді й народжуються нові розіграші та жарти. Часом, не зовсім доброзичливі (наш вітчизняний менталітет не переробиш!), проте завжди смішні.
Сьогодні усім теж гарантований хороший настрій. Принаймні, тим із нас, хто з гумором на “ти”. Привід – очевидний: 1 квітня віддавна людство відзначає День сміху. А, значить, активно розігрує- піддьоргує - глузує... Одним словом, “приколюється”! Як саме?
“А дуже просто! Підходиш до когось зі знайомих – і з серйозним виглядом повідомляєш, що його пальто – у крейді. І ви знаєте, хоч цей розіграш вже давно відомий, проте більшість все ще на нього “попадається”. А можна набрехати людині, буцімто, на одязі – дірка (обличчя у помаді, розв’язалися шнурки на взутті і т.д.), - ділиться керівник народного самодіяльного театру “Рампа”, що функціонує при міському будинку культури, Анатолій Кизим, лауреат звання “Професійний сміхотворець України” за результатами Всеукраїнського конкурсу “Вишневі усмішки”. – Зрештою, розіграти можна будь-як. От тільки важливо передбачити наслідки цього. Адже інколи від якогось із першоквітневих розіграшів хочеться... плакати. Що вдієш, інтелект і здоровий глузд декого може підвести”.
Пан Анатолій запевняє: на розіграші вже “не ведеться”. Уміє визначати їх із ходу. А кілька років тому таки “лохнувся”. Тоді, як його колега, що мала виконувати головний номер на сцені, якраз перед виступом, зателефонувала і повідомила: дуже хвора. Отоді довелося пережити душевний екстрім не лише Анатолію Івановичу, а й іншим прилуцьким виконавцям – ризикує зірватися весь концерт! Утім, за кілька хвилин винуватиця акторських переживань у доброму здоров’ї з’явилася перед своїми колегами. Довго тоді сміялися...
Загалом же, сьогодення вимагає, аби до нього не лишень 1 квітня, а щодня ставилися з гумором. У цьому не раз переконувався Анатолій Кизим – відомий як на Прилуччині, так і за її межами виконавець віршованих та прозових гумористичних мініатюр. “Якщо у людини відсутнє почуття гумору, її життя – сіре, як миша. І людина ця геть нікому не цікава. Тому найчастіше вона – самотня... Нині – світова фінансово-економічна криза. Песимісти темними барвами розмальовують майбуття, пророкуючи страшні речі (аж до загибелі людства!). Але ж криза, якою б вона не була, колись за-кінчиться. Треба тільки не втрачати оптимізму. І – сміятися!”, - розмірковує очільник “Рампи”.
До речі, А. Кизим – теж оптиміст. Коли виходить на сцену дарувати глядачам добрий настрій – лишає за кулісами особисті переживання та проблеми. І не втрачає гумору навіть за “форс-мажорних” обставин (“ото колись ставили спектакль “По-модньому”... Я грав батька. Для того, щоб виглядіти серйозніше, приліпив собі під носа штучні вуса. Чи то я, увійшовши у роль, добряче трясонув головою, чи клей був неякісним, проте один вус на очах у присутньої публіки... відпав. Сміялися всі. І я – теж. Довелося догравати вже без вусів”).
Науковці дослідили: той, хто культивує у собі позитивні емоції – менше скаржиться на власні недуги і частіше буває щасливим. Щасливий і Анатолій Кизим. Хоча б через те, що дарує позитив іншим людям. “Смійтеся щодня – і ходіть здорові!” – радить він нашим читачам.
Ці двоє незвичайних талановитих молодих людей навчаються в одній гімназії – №5, в одному випускному класі і навіть сидять за однією партою. Крім цього, вони товаришують, довіряють одне одному, підтримують... Вони з нинішнього покоління юних, які на “ти” з комп’ютером, по-своєму сприймають цей суперечливий неоднозначний час, не бояться його і щодня кидають йому виклик. Вони не визнають закостенілих схем і стереотипів, добре знають, чого хочуть від життя, вже визначилися зі своїм майбутнім... Весь світ для них – тисяча просторих доріг, по яких вони легко і весело мандрують зі своїми рюкзаками, в яких несуть за плечима свій розум і талант, юнацький максималізм, помножений на відсутність життєвого досвіду. А ще в цих рюкзаках є впевненість в собі і в тому, що Всесвіт належить саме їм... Вони прагнуть перемоги в усьому і здобувають її, вони хоробрі, не схожі на нас, за це ми і любимо їх...
Нещодавно в міській бібліотеці імені Любові Забашти пройшли засідання юнацького клубу “Особистість” (клубу виповнюється в цьому році 5 років) і його ведуча Ніна Горбань представила молоді міста ці дві яскраві постаті – Настю Гапон та Дениса Нестеренка.
Настя майже рік прожила в Америці, в місті Луісвілі в штаті Кентуккі. Одна з небагатьох в Україні, вона виграла грант Посольства США і поїхала туди навчатися в американську школу...
У вересні минулого року повернулася в Прилуки, в рідну гімназію, тільки в інший клас – колишні однокласники вже закінчили школу і вступили до вузів. Настя у свої 18 років закінчує 11 клас в цьому році, мріє вступити до Київського інституту графіки та дизайну, перемагає в олімпіадах з географії, англійської мови (вона знає її досконало), пробує себе в боді-арті, пише листи своїй “американській” матері – Сінді, пригощає друзів печивом, яке навчилася пекти в Америці...
Якось Настусин батько їхав автом зі столиці і неподалік траси “Київ–Прилуки”, біля села Петрівського, побачив... викинуту стару ікону. Вона мовчки лежала на смітнику посеред всілякого бруду, мотлоху і не благала про допомогу, бо знала – той, хто її врятує, обов‘язково знайдеться. Чоловік привіз ікону додому і показав доньці.
Вони обоє були вражені тим, що хтось посмів вчинити таке святотатство і наругу над зображенням лика Христа. Настя ж, яка давно займалася живописом, закінчила школу мистецтв, почала вдивлятися в фарби, які були наполовину стертими... І раптом у неї з’явилося бажання дати друге життя іконі. Вона не думала про те, що для цього потрібен особливий дозвіл священика, тобто – благословення, що писати потрібно в особливому стані, після тривалого посту, молитви, сповіді... Вона сходила до храму, поспілкувалася зі священиком, і цей особливий стан просвітленості прийшов до неї – вона домалювала ікону, додавши до неї своїх фарб, свого бачення Особистості Спасителя...
Оновлена ікона, яка отримала нове народження і була виставлена в галереї юнацького відділу бібліотеки, викликала живий інтерес і різнорідні судження.
Більшість з відвідувачів поставилася до неї як до твору мистецтва юної художниці, бо знають, що Настя давно і серйозно навчається малярству. Настя неодноразово була переможцем міських та обласних конкурсів живопису, не покидала займатися цим в Америці. Нещодавно розмалювала українську піч у світлиці гімназії... Присутні на святі її ровесники та гості побачили слайди її вишуканих чудових портретів та пейзажів і були в захваті від них. Вона й сама не вважає себе ні богомазом, ні іконописцем:
– Може, я навіть не мала права торкатися пензликом цієї ікони, – ділиться Настя, – може, не доросла духовно, не заслужила такого права, але справа вже зроблена... Це моя перша спроба...
Так, бажання удосконалити ікону, надати їй нових фарб прийшло до неї спонтанно, неочікувано для самої себе, хоч нічого випадкового в цьому житті не буває...
Настоятель собору Різдва Пресвятої Богородиці о. Віталій Юрочко високо оцінив талановитість її живописних робіт, побачених на слайдах, і дипломатично, коректно розставив мудрі акценти в цій справі:
– ...Прекрасно те, що батько Насті знайшов і сердечно витяг з бруду і лахміття цю ікону, врятував її. Настя сміливо та щиро взялася її домальовувати, намагаючись дати їй нове дихання... Мистецтво – то є мистецтво, а іконопис – це сакральна таємниця... Ікона – не клаптик інтер’єру. Вішаючи ікону в оселі, шануючи її, ми шануємо первообраз – самого Спасителя... Є речі, яких потрібно торкатися обережно, делікатно, є речі, які ми повинні робити виважено, відповідально, усвідомлено, з особливим духовним станом, щиросердно... Настя, безперечно, буде удосконалювати свою творчість і її чекає успіх.
Кажуть, що в дні Великого посту Бог приховує себе від нашого розуму, зате відкриває для нас своє серце...
Він зовсім юний, у нього відкрита приваблива усмішка, розумні очі, безліч планів на майбутнє, цікавість до життя, жага все зрозуміти, все “скуштувати” на запах, колір, на смак...
Денис – звичайний і незвичайний юнак, який встигає все – займатися з репетитором, грати в шкільному театрі головні ролі, читати розумні книжки, спілкуватися з київськими друзями і фотографувати...
Його світлини незвичайні, вони притягують до себе, гіпнотизують... Вони розраховані не тільки на візуальне сприйняття, на почуття серця – вони розраховані на думку, на розум... В них є незакінченість, загадковість, недосказаність – люди дивляться на шматочки нашого світу, який він зловив своїм об’єктивом і переніс на квадратні сантиметрі паперу, і бачать у них щось своє...І інколи далеко не ті реальні речі і предмети, які він сфото-графував насправді... Кожний його знімок – концептуальний, філософський, за ним стоїть креативне мислення і особливе світосприймання його автора...
Звичайний клубок ниток з голкою в своєму естетичному аскетизмі перетворюється на символічну лінію життя і долі, маленька зелена парасолька у бокалі морозива сприймається як парасолька від печалі посеред сірого зимового дня. На сторінках розкритого словника зі словами про кохання – славетна Ейфелева вежа в мініатюрі... А ось – “Стомлене сонце”, ось – “Невідомий Чорнобиль”, “Книга як Любов, Любов як книга”, “По той бік світу”...Розсипана кава на тлі цукру – це просто ніч і день... А в іншому фотоетюді це вже два вічних дерева життя, дві долі, два кохання... Декілька світлин присвячені коханій дівчині Даші – про неї і для неї.
Денис вирішив після закінчення школи вступати до юридичного вузу, а ще – закінчити в Києві курси професійних фотографів, щоб мати...стабільне джерело заробітку. І з коханою він не буде поспішати одружуватись, бо “спочатку потрібно набути професію, навчитись заробляти гроші, вдіяти по-іншому – безвідповідально...”. Він досить розумно, приземлено розмірковує про своє майбутнє, хоч я впевнена, що це – своєрідний захист від непередбачуваності нашого часу, і що в душі він – невиправний романтик, і не такий вже раціональний прагматик... Інакше, він знімав би наш світ по-іншому.
В кожному його знімку зашифрована нова істина, яку ми пізнаємо разом з ним, цікавий незвичний образ, вкрадений у реального часу і життя, який згодом стане щемливою ностальгією... Momento mori…”Мить, зупинися, ти прекрасна!”. Він бавиться з розмірами світу, з його звичними проявами, він зупиняє цю прекрасну мить і дарує нам нашу банальну звиклу дійсність зовсім з іншого боку... або з середини...
Денисе, ти – моє головне відкриття цього року, моя гордість і захоплення, моя мандрівка в країну справжньої творчості і сміливості йти своєю дорогою...
Твої світлини сняться тим, хто їх побачив... А мені, крім твоїх знімків, наснилося ось що – чисте просторе поле. Засніжене і білесеньке, воно світло і ніжно виблискує під променями зимового сонця... Одна розумна людина сказала мені, що це – доля... Сфотографуй, будь ласка, для мене моє поле!..
Нещодавно учні Прилуцької школи мистецтв образотворчого відділення, разом зі своїми вчителями Інною Городничою та Іриною Крицькою, зустрілися біля стін Центру реабілітації дітей-інвалідів, щоб розмалювати паркан Центру реабілітації.
Ескізи створювали учні Прилуцької школи мистецтв. Паркан умовно був розбитий на окремі частини, кожна з яких розмальовувалась групкою з двох-трьох дітей. Ми з радістю й натхненням взялися за роботу. Щоправда, роботою це важко назвати, бо малювалося все дуже весело й легко. До того ж не важко, адже нам допомагали діти, котрі відвідують Центр реабілітації. А Інна Василівна, разом з іншими керівниками, контролювала процес розпису паркану. Малюнки були щирі, зрозумілі й по-дитячому наївні. Адже учасники цього проекту працювали не лише заради результату, нам подобався сам процес! Ми ще краще пізнали одне одного, знайшли нових друзів і просто чудово й із задоволенням провели час. За нашою роботою уважно спостерігав директор Центру реабілітації дітей-інвалідів Василь Григорович Гавриленко. Потім діти із задоволенням давали інтерв’ю місцевому телебаченню й шукали натхнення в незвичайній яскраво-червоній зачісці оператора. Навіть повітря пахло невимушеністю й дитячим сміхом.
Через чотири години невпинної праці й жартів робота була завершена. Із сірого незайманого полотнища паркан перетворився на казку: на ньому розцвіло безліч квітів, почали витанцьовувати троє поросят, поважно розлігся лев, виросли пальми, зашуміло море, полетіли на повітряних кульках хатки на курячих лапках... І ми, стомлені, але щасливі, дружно попрямували до їдальні, де продовжували обговорювати свої творіння.
На мою думку, саме такі проекти є дуже важливими й потрібними. Адже завдяки їм діти можуть розкритися, відірватися від сірої буденності, поринути з головою у світ, де панують казка, любов і добро.
Перегляд теми: 'Новини в сфері культури '
Helen
Блукаюча зірка 
Helper
БАН
