Він мені був дуже дорогий, завжди підтримував, ніколи не засуджував мою поведінку і ставився до мене, як до людини,-

вилила своє каяття в досудовому слідстві тридцятип’ятирічна Марина

На суді жінка визнала свою вину частково, мотивуючи тим, що удари ножем наносила, захищаючись, а, коли побачила, що жертва помирає, підпалила будинок випадково. Але все сказане нею спростовували докази.

Петру Миколайовичу Біленку вже було за шістдесят. Але молодий пенсіонер ще мав достатньо сил і бажання, щоб працювати охоронником на території колишньої карамельної фабрики, вести активний спосіб життя, часто спілкуючись з друзями і, звичайно, не без оковитої.

Колись у Петра Миколайовича була хороша сім’я. Щоправда, він був одружений вдруге. Від першого шлюбу мав доньку Юлію, яка вже й онука Ромчика дідусеві подарувала. З другою ж дружиною, Галиною Федорівною, прожили 14 років, близько двадцяти вже розлучені. Серед причин, які призвели до цього, були постійні, безпідставні ревнощі чоловіка, і Галина з донькою Оксаною і сином Колею стали жити окремо. А Петро жив з матір’ю, та коли вона померла, залишився сам. Тоді й стали заглядати у його затишний будинок особи із сумнівною поведінкою. Щоправда, дітей своїх Біленко дуже любив, підтримував з ними зв’язки, заходив до дружини Галини, де проживав і син Микола, дозволив їздити йому на своїй машині за дорученням тощо. От і того дня Петро забіг на мить до хати, попросив сина замовити йому прального порошку (Микола працює з побутовою хімією), віддав колишній дружині 20 гривень боргу.

Також у день трагедії близько шістнадцятої до нього заходила донька Юля з трирічним Романом, і хоч у кімнату вона не проходила, зрозуміла, що у батьківській оселі хтось є. Дідусь місив тісто, збирався пекти пиріжки, щедро наділив онука цукерками, і вони розпрощалися. Саме в той час у вітальні сиділа та, котра у Петра відбере життя. Як стверджують його діти, Марина була єдиною, кому батько доручав ключі і підтримував з нею дружні стосунки. От чи тільки дружні, ніхто не знав. Петро був старший від Марини на 28 років. Чомусь інколи Петро просив сина, щоб про Марину не казав матері, хоч Галина й сама бачила колишнього чоловіка в парі з молодою блондинкою. Можливо, своїх зв’язків не видавав тому, що молода білявка характеризувалась не з кращого боку: без постійного місця проживання (хоча числилася мешканкою села Антонівка на Варвинщині), свою квартиру по вулиці Гвар-дійській у Прилуках продала 5 років тому. Через її нездоровий спосіб життя трирічна донька Діана виховується у Прилуцькому дитячому будинку.

“Дядя Петя” - так тепло відгукувалась про свого старшого знайомого Біленка Марина у колі друзів. А було їх у неї, “рідних по духу і крові”, немало. Із одним із них, Олегом Сенченком, вона познайомилась у тубдиспансері, через те, що після закінчення курсу лікування Марині йти було нікуди, то й стала проживати у його помешканні. Та зовсім скоро після чергової сварки, пішла на вулицю Котляревського, де проживав, за її словами, хороший і добрий Петро Микола-йович, який вважав її за людину і, попри все, не дорікав нічим, ставився до неї по-батьківськи, адже Марина давно була позбавлена батьківського піклування.

Та, напевно, крім батьківських почуттів, душу вже немолодого чоловіка сповнювали інші, бо почувши, що Марина вагітна (це згодом виявилося неправдою) від іншого, розсердився, а вона у відповідь схватилася за ніж. Чи довго сварилися – Марина не пам’ятає. Коли побачила, що Петро помирає, запалила від газової комфорки рушник, торкнулася ним штор, кинула палаючий на диван...

За тим побігла на автовокзал, взяла таксі і знову - за порятунком до Сенченка, де застала веселеньку компанію з трьох чоловіків. Хутко пройшла до кімнати, переодягла светр зі слідами крові і присіла біля товаришів. Вранці, винирнувши з оселі співмешканця за черговою пляшкою, дуже злякалась, побачивши на вулиці міліцейські машини. Зміркувавши, що приїхали по неї, вирішила втекти до знайомого подружжя Сергія і Люби у село Основу Талалаївського району. Та, за словами Марини, ті побили її і на другий день вона знову повертається у Прилуки. Сенченко сказав, що Марину розшукує міліція і їй краще все розповісти ...

Четвертого березня 2009 року Прилуцький міськрайонний суд у складі головуючого судді В.М.Гумена, при секретарі Л.О.Марченко, за участю прокурора А.В.Сухоноса, адвоката О.О.Дроб’язко визнав винною Пиріг Марину Олександрівну за ст. 115 ч. 1 та ст.194 ч. 2 КК України і призначив покарання за сукупністю злочинів у вигляді дев’яти років позбавлення волі. Згідно з ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 28 травня 2009 року вирок залишено без змін.

Лідія Опанасенко.

Минулого вівторка представників усіх прилуцьких ЗМІ запросив на брифінг міський голова Юрій Беркут.

“З огляду на ті події, які останнім часом відбуваються у нашому місті, активність, яку сьогодні демонструють певні політичні сили, а також зважаючи на те, що об’єдналися діаметрально протилежні по своїй суті, філософії і програмах політичні сили, я не маю права мовчати... У нашій політиці об’єднуються, як правило, “ПРОТИ”, і ніколи не об’єднуються “ЗА”. А між тим, конче необхідно об’-єднуватися “ЗА” – для розбудови нашого міста, надходження нових інвестицій, задля того, щоб були кошти на виплату заробітної плати. Прикро, однак деякі керівники депутатських фракцій, представлених у міській раді, далекі до такого об’єднання...”, - так розпочав свій брифінг Юрій Беркут, пояснюючи мету згаданого заходу.

“ВЕРХИ” НЕ МОЖУТЬ... ЧИ НЕ ХОЧУТЬ?

Дефіцит коштів – проблема з проблем, яка назрівала впродовж останніх п’яти – шести років у Прилуках. Про це повідомив Ю. Беркут, нагадавши, що фінансові надходження та призначення, які делегує і затверджує Верховна Рада, узгоджуючи це з розрахунками Мінфіну, в жодному разі не задовольняють місцеві потреби.

- Ще на початку року ми говорили, що дефіцит коштів складає близько 22 – 24 мільйонів гривень. Ця цифра для Прилук актуальна і сьогодні. Місцеві представники деяких політичних сил згадували прізвища відомих депутатів, нагадуючи про допомогу, яку надавали останні... Я звертався до декого з народних обранців із відповідним проханням. І тоді, коли вони допомагали, я про це говорив! Але щодо фінансової підтримки нашого міста, то... нам ніхто не допомагає, окрім губернатора Володимира Хоменка, - зазначив Ю. Беркут. – Наприклад, учора я спілкувався по телефону із губернатором, повідомив йому про фінансову проблему. Володимир Миколайович пообіцяв посприяти і наголосив, що він готовий прийняти відповідну допомогу від народних депутатів, аби допомогти виплатити заробітну плату працівникам бюджетної сфери Прилук.

Під час брифінгу було озвучено і приблизну суму коштів, необхідних на виплату зарплатні прилуцьким бюджетникам - 700 тисяч гривень. Де їх брати? Питання поки що без відповіді: адже чинне вітчизняне законодавство вичерпало ліміт традиційних позичок, а “верхи” допомагати не поспішають.

“ТУАЛЕТНА” ІСТОРІЯ ЗІ СПОНСОРСЬКИМ ДУХОМ

... Вона триває вже рік. А розпочалася зі спорудження внутрішньої вбиральні у школі №7 коштом двох місцевих спонсорів. Подейкують, що на цю благородну справу добродії витратили кількасот тисяч гривень. Здавалося б, справа не варта виїденого яйця. Дітворі тепер не доведеться справляти свої потреби на холоді, їхнім батькам – хвилюватися за здоров’я своїх чад. Якби ж то так! Виявляється, санітарно-епідеміологічна служба й до сьогодні не дала дозвіл на експлуатацію туалетного приміщення. Чому так? Адже внаслідок перепланування харчові продукти для шкільної їдальні працівники тепер заносять тільки через... новий туалет.

- На жаль, у спонсорів не знайшлося п’яти тисяч гривень для того, аби зробити окремі двері у їдальню. Щоб продукти заносили так, як цього вимагає санітарно-епідеміологічна станція. Адже там, де заносилися продукти до їдальні, зараз – туалет. На жаль, міська рада не може виділити на об’єкт, який будується, такі гроші. Адже це буде нецільове використання, - розповів мер Прилук журналістам.

Ю. Беркут згадав і.. про басейн:

- Де він? Адже мене про це запитує громада, яка чула відповідні обі-цянки з вуст прилучан, котрі претендували на звання меценатів. Отож я їх ще раз запитую: де басейн? Де високі меценатські пориви?

ДОЛЮ ЛЕНІНА ВИРІШАТЬ ДЕПУТАТИ

Юрій Беркут висловив свою думку і стосовно пам’ятника Леніну, що височіє на міській площі:

- Якщо ми хочемо відкрити історію, а не прикриватися нею, то потрібно звільнити центральну площу Прилук від пам’ятника Володимиру Іллічу. Мова йде не про ЗНЕСЕННЯ, а про ПЕРЕНЕСЕННЯ. Це – різні речі... Відповідно до законодавства у нас є рада старійшин, яка складається з шанованих у місті людей – тих, котрі були керівниками підприємств, установ та організацій, отримували заслужені нагороди від держави. Тож рада старійшин одноголосно проголосувала за те, щоб перенести пам’ятник Леніну на інше місце... Громадська рада, розглядаючи питання про благоустрій та реконструкцію центральної площі міста, ухвалила рішення про перенесення згаданого пам’ятника. Наступний етап – ухвалення рішення депутатами міської ради... Як вони вирішать, так і буде.

Олена ЯБЛУНЕВА.