25 березня 2010 р. | Автор: Helen | Переглядів: 3684 | Коментарів: 2
…Усе далі відходять в історію Прилуки як місто мілітаризоване. З розпадом Радянського Союзу в 1991 році численні військові частини, дислоковані в місті й поблизу нього, були розформовані. Сьогодні все рідше побачиш на вулицях Прилук людей у військовій формі, та й привабливість її вже не та…
Днями випала дата, про яку хотілося б нагадати прилучанам, – 15 років відтоді, як останній залізничний спеціальний ешелон з новітньою зброєю був відправлений до Росії. Зброя ця – ядерні боєголовки до крилатих ракет Х-55, що мали нести в собі стратегічні бомбардувальники Ту-160. З 1987 року безперервні польоти цих літаків нагадували жителям Прилук про те, що на той момент держава насамперед опікувалася своєю обороноздатністю.
Однією з військових частин, що забезпечували боєготовність 184-го гвардійського авіаполку, була так звана «ремонтно-технічна база» (РТБ), в/ч 39205, вона ж арсенал ядерної зброї. У військовому містечку цю частину називали «сєкрєткою», адже специфіка служби у ній полягала у втаємниченні всіх заходів.
Військова частина 39205 була сформована в часи загострення «холодної війни», в 1955 році вона була однією з небагатьох на той час складових «ядерного щита» Радянського Союзу. Відбір до цієї військової частини був дуже ретельний, через тенета КДБ. Морально-ділові якості та інтелектуальний рівень обслуговуючого ядерні боєприпаси персоналу, безперечно, були високими. Адже сам ядерний боєприпас являє собою конструкцію, що об’єднує найбільш передові (як у минулому, так і зараз) наукові досягнення ядерної фізики, фізики вибуху, електроніки, радіотехніки, механіки, балістики, аеродинаміки та інших наук.
Багато типів ядерних боєприпасів були на озброєнні частини. У 50-60-х роках минулого століття про безпеку обслуговуючого персоналу не дуже піклувалися, і радіаційний фон атомних бомб був чималим (бомби були «брудними»). Зрозуміло, що як обслуговування, так і щоденне перебування поряд із зарядами далися взнаки багатьом військовим. Численні хвороби приписували бозна яким причинам, але тільки не наслідкам опромінення. Адже було категорично заборонено як вести будь-які виміри радіаційного фону, так і обліковувати сумарні дози отриманого опромінення.
Сьогодні їх небагато в живих - тих, хто в «холодний» час забезпечував боєготовність СРСР у підрозділах особливого ризику.
З часом техніка ставала досконалішою й безпечнішою, утім пільг особливих у «ядерників» так і не з’явилося. Окрім 20%-ї добавки до посадового окладу. Зараз не кожен би пішов за такі «коврижки» працювати з ядерною технікою. Але в той час військові не дозволяли собі задумуватись над таким питанням: накази Батьківщини не підлягали обговоренню. До речі, в Росії завісу таємничості з ядерників відкрито, і вони за шкідливі умови служби отримують гідну зарплатню і мають значні пільги.
В 1991 році з ядерною зброєю, що залишилася на території України, склалася невизначена ситуація. При підписанні угод щодо утворення СНД не було ухвалено конкретних рішень відносно долі ядерної зброї колишнього Радянського Союзу. Майже чотири наступні роки частими «гостями» в/ч 39205, де я служив, були російські військові, котрі занадто ретельно контролювали наявність і стан ядерних боєголовок. Та й теоретичні знання і практичні навички українських ядерників перевіряли «по повній програмі». Утім, невідомо для чого в російських ЗМІ періодично з’являлися «качки» щодо втрати чи продажу «української» ядерної зброї, а також непрофесійності українських ядерних спеціалістів.
…Функції донедавна бойової ядерної (кращої в Дальній авіації) частини ставали все більш незрозумілими. Хоча планово мінялися складові ядерних боєприпасів, у яких закінчувались гарантійні терміни (за ними їздили в РФ), організовувалися теоретичні й практичні заняття зі спеціальної підготовки. Але підготовка й перепідготовка спеціалістів в учбовому центрі вже не проводилися.
18 квітня 1992 року Борис Єльцин та Леонід Кравчук підписали «Соглашение о порядке перемещения ядерных боеприпасов с территории Украины на базы РФ». Навесні того ж року з України вивезли тактичні ядерні заряди (окрім ядерних головок ТК-66 до крилатих ракет Х-55 з РТБ м. Прилуки та м. Узина, понад 600 одиниць). Практично ще два роки ми займалися підтриманням у справному (боєздатному) стані ядерної зброї. А в березні 1995-го розпочали підготовку до її передачі РФ. Протягом трьох ночей - 14, 15 та 16 березня - спільно з колегами-росіянами було проведено завантаження спеціальних залізничних вагонів контейнерами з ядерними боєголовками. До речі, певний час роботі заважали численні представники ФСБ Росії, їх і вночі можна було впізнати за чистими комбінезонами. Утім, уже друга ніч напруженої роботи минула в порозумінні. І хоча кордони охорони місця відправки зупиняли непроханих гостей занадто далеко, роботу припиняли з появою перших ознак ранку.
У книзі обліку відвідувачів одного із підземних сховищ, де знаходилися ядерні боєголовки, 15 березня зроблено останній запис: «Прощавай, зброє!». Книгу свято зберігає останній командир ядерного арсеналу, полковник запасу Сергій Костянтинович Шерстобітов. Таким чином, з березня 1995 року Прилуки зникли з карт натовських військових як одна із першочергових цілей для ядерного ураження. Сорок років поспіль до цього невелика за розмірами, але вкрай важлива для боєготовності СРСР територія ядерного арсеналу під Прилуками тримала в напрузі вірогідного супротивника. І всі ці роки жителі мальовничого міста над Удаєм, самі того не підозрюючи, були заручниками обставин…
У якості компенсації за втрачену можливість володіти ядерним щитом Україна отримала два втішливі «подарунки». В 1994 році в Будапешті ядерні держави проголосили про гарантії безпеки України з їхнього боку. Вони пообіцяли не нападати на нас першими і не застосовувати проти нас ядерну зброю.
Другий «подарунок» був більш практичним: в обмін на віддані боєголовки Росія зобов’язалася постачити в Україну продукцію мирного атому – паливо для АЕС, так звані «ТВЕЛ».
Навесні 1995-го ми були свідками того, як через несинхронну роботу військових відомств уже завантажений російський ешелон з останніми українськими ядерними боєголовками більше тижня стояв у полі поблизу прилуцького аеродрому, очікуючи підходу зі сторони Росії ешелону з обіцяними «ТВЕЛами». На третю добу цього стояння караул російських військових уже не міг охороняти ешелон беззмінно і на поміч прийшли наші, українські, бійці. І коли виникла необхідність у допомозі харчами – ми теж не залишилися осторонь…
Останнім часом в Україні політики й політологи піднімають питання про право мати на своїй території ядерну зброю. Сплеск емоцій виник у 2003 році через доволі нерозумний скандал з острівцем Тузла. Багаторазово ядерні амбіції з’являлися у недалекоглядних політиків та відставних генералів і в подальшому, на ток-шоу українських каналів телебачення.
Моя думка з цього приводу така. У 1992 році Україна ще могла б створити ядерний арсенал «з нуля». Для цього потрібне було хороше фінансування, адже тоді наша держава володіла високотехнологічними напрацюваннями. Нині для цього необхідно заново будувати заводи й лабораторії, а головне – шукати спеціалістів. Адже в сучасній Україні молодь вчиться, в основному, на бухгалтерів, юристів та дантистів. Нам не вистачає не тільки інженерів, а й звичайних токарів. Не кажучи вже про те, що це потребує мільярдних затрат. Причому, з огляду на те, що більше половини коштів традиційно розкрадуть чи пустять на адміністративні витрати. Якщо сьогоднішнього військового бюджету не вистачає на звичайний корвет або десяток нових танків, то що тоді говорити про ядерну зброю, ракети і бомбардувальники? Але є ще серйозніше питання: чи готові ми жити на ядерній пороховій бочці? …Безумовно, розтяпи є скрізь. Навіть у США за останні півсторіччя зуміли загубити (в прямому сенсі цього слова) декілька ядерних бомб. Летіли – й схоронили десь по дорозі. Не кажучи вже про затонулі підводні човни з десятками боєголовок.
Мені, як і багатьом моїм колегам, ветеранам Збройних Сил, видно неозброєним оком, що наші військові в цьому плані б’ють усі рекорди. Бойові літаки падають на глядачів, ракети збивають цивільні лайнери або вціляють у житлові будинки, а пожежі на військових складах узагалі стали звичним явищем. Можна сьогодні довірити такій армії ядерну зброю? Думаю, що ні….
На одній із зустрічей ветеранів-ядерників хтось назвав нас «ветеранами холодної війни». Так, наші основні «бої» проходили якраз у часи «холодної війни». Перемогли ми в тій війні? Вважаю, що так.
Тільки от що прикро. У державі багато різних пам’ятників - ученим, артистам, письменникам, льотчикам, танкістам… У Ніжині є пам’ятник огірку, в Полтаві – варенику. А чому ж немає ніде пам’ятника ветеранам-ядерникам? Ми його не заслужили?..

Анатолій Шкурат, ветеран Збройних Сил

http://gradpryluky.info