26 липня 2009 р. | Автор: Helen | Переглядів: 1149 | Коментарів: 1
24.07.09. У крайній хаті на виїзді з Охіньок Прилуцького району живе в самотині Тетяна Тихонівна Отроша. Колись вони з чоловіком Михайлом Павловичем звели її. Тут і діти народилися — син Толя у 1960-ому і дочка Ліда через два роки. Життя минуло в клопотах і безконечній праці. Чоловік на тракторі, а вона й ланкувала, і свиней порала. Два роки тому помер її Мишко, пише gorod
Дочка далеко, аж на Івано-Франківщині. Хоч і їздить до матері, але в неї своє життя. Толя, правда, в селі, мало не щодня заглядає. Онуки Андрій і Саша теж провідують бабу. Але самотність є самотність.

З хазяйства залишилась тільки коза Білка, кури, троє котів та собака.
Радіє Тетяна Тихонівна, як хтось із старих подруг прийде. Про що тільки не переговорять тоді, що не згадають! Вона погано чує, то треба добре кричати у вухо, аби зрозуміла, що від неї хочуть.
— Що у вас із слухом? — запитую й я. — Коли оглухли?
— Дітство в мене трудне було, — каже Тетяна Тихонівна. — Батько нас покинув, пішов до вчительки жить. Дак мати оставила собі старшу дочку Галю. Їй уже 6 літ було. А нас із Колею віднесла батьку. Посадила у коридорі і пішла.

Колі три годочки, а мені один. У мачухи своя дочка була та ще з батьком двох синів нажили. Коля вскорості вмер, а я три годи прожила там. Ні догляду, ні ласки не знала. Тоді, видно, й простудилася кріпко. А вже в старості й зовсім оглухла.

Як почалася війна, батька Тихона Юхимовича Тарана німці в тюрму забрали. До нього ходила баба Улита, передачу носила. Вона й питає:
— Тихон, а як буде Таня? Жінці твоїй вона ж не нужна. У неї ж своїх троє.
А що батько міг сказать? Скоро його не стало. Розстріляли німці. Пенсії за нього я не получала. Ні копійки. Мо, учительчиним дітям давали, не знаю. А мені — ні.
Мене забрали тоді тітки, материні сестри. Так що росла далі я вже з матір‘ю. Сім класів закінчила і пішла в колгосп на роботу.

— Робили ми закатенно, — підтримує розмову Тетянина подруга Ганна Дорофіївна Завгородня. Живе вона на іншому кутку, а сюди прийшла подивитись на свій город. І заглянула до Тетяни Тихонівни. — Колгосп в Охіньках був кріпкий. Земля в нас хороша.

Буряк добре родив. Ферми були здоровенні. Свині, овечки, корови, телята... Тепер усе порозвалюване, розтягнуте, розкрадене. Даже кирпич. Бабам робить ніде. Ні буряка, ні скоту. Де молодьожі діться?

Ганна Дорофіївна поламала руку. Упала на рівному місці, каже. Тепер уже три тижні її ліва в гіпсі. А яка робота однією правицею? Оце й прийшла подивитись, як кукурудза росте. Довго дощів не було, усе посохло. Клята совка моркву під’їдає. І капусту. А тоді ще й у картоплю влазить, нема їй спину. Напередодні в Охіньках нарешті пройшов дощ. І в людей повеселіло на серці. Може, оживуть городи.
— Слухайте, ви оце з города. Не знаєте, чого пенсії прибавили тільки по 7 гривень, усім одинаково? — запитує Ганна Дорофіївна. — Ми з Тетяною получаєм по 780 гривень. Це з добавкою за ордени. У мене і в неї «Знак Пошани», за нього вроді 56 гривень доплачують. Дак чого ж на орден добавки немає? Щось тут неправильно. А 780 гривень — хіба це гроші? Що на них купиш? Товару тепер повно. І під двір підвезуть. Тільки б купував. Та на нашу пенсію не розгонишся.
— Це треба властям казать, — відповідаю я. — От будуть вибори. Думайте, за кого голосувать, кого б хотіли бачити у владі.
— Вони всі чисто однакові, і Юля, і Ющенко. Ну, нехай уже ці двоє гризуться, хто з них главніший. А чого отой Вітько пнеться? Янукович? Треба, щоб у государстві був хазяїн. Щоб жизнь була для людей легшою. А як його фамілія, нам байдуже.
— Ви оце живете в хаті скраю, — звертаюсь до Тетяни Тихонівни. — Не страшно?
— Жить коло поля добре, — каже вона. — Усе навкруг твоє. Усе з поля принести можна. Раз я одинадцять клунків картошки принесла. Буряк, кукурудза, картопля — усе в полі є. Не полінишся — наносиш. Правда, давно це було. При колгоспах.

На фото Ганна Дорофіївна (справа) Тетяні Тихонівні:
"Тобі ж теж за ордер не прибавили?"

Лідія Кузьменко,
тижневик «Вісник Ч» №30 (1210)
http://www.guberniya.net.ua