22 вересня 2009 р. | Автор: Helen | Переглядів: 1348 | Коментарів: 1
21.09.09. З різних причин, у тому числі й історичних, довгожителів у Прилуках мало (0,9% від загальної кількості населення). Проте, дякуючи Богові, вони є. І, що цікаво, серед учителів! Знайомтеся: Зоря Михайлівна Огінець, 99 років.

Відомий у Прилуках викладач російської словесності. Активна громадська діячка, член КПРС із 52-річним стажем. Володарка знаку пошани "Відмінник народної освіти", медалей "За доблесну працю в роки Вітчизняної війни", "За трудову відзнаку", "Ветеран праці".

Аби більше дізнатися про сьогоднішнє буття Зорі Михайлівни, разом із фотокорами та головою правління місцевої єврейської громади Павлом Ліпіним ми завітали до її помешкання.
Зоря Михайлівна живе з донькою Валерією Олександрівною та зятем Григорієм Тимофійовичем Ляшенками. Скромна, гарно доглянута трикімнатна квартира, оздоблена книгами, картинами й квітами, видалася нам раєм. Саму ж героїню застали за читанням детективу "Готель Лагуна".

Приємно вразило і те, що добродійка зберегла шляхетну манеру спілкування, живий розум та почуття гумору. А ще – характерну вчительську звичку прискіпливо ставитися до неточностей у датах чи іменах. Хоча, ясна річ, вона повільно пересувається і має вади слуху.
Без труднощів не буває перемог

"Повірте, рецептів довгожительства я не знаю, - зізналася пані Огінець. – У розкоші ніколи не купалася. Жила, як і все моє покоління, на чию долю випали найстрашніші катаклізми минулого століття – революція, голод, війни, розруха… Тож, мабуть, слід говорити про інше: виховання і духовний спадок роду, котрий допоміг ті випробування подолати.

Народилася я в багатодітній сім’ї кравця (окрім мене, було ще троє дітей) у с. Чорнухи на Полтавщині 16 грудня 1909 року. З горем зіткнулася десятирічною. Під час громадянської війни, рятуючись від єврейських погромів, наша родина переховувалася в сусідських погребах. Допомагали українці. Знаючи, що труднощі в житті невідворотні, батьки передусім прищеплювали нам шанобливе ставлення до людей, виховували силу волі, цілеспрямованість.

Піонерія ті постулати підсилила девізом "Бороться и искать, найти – и не сдаваться!". Остаточно загартував комсомол. Вступ до лав ВЛКСМ вважався тоді подією престижною, з ним пов’язувалося духовне народження особи. Певно, тому нам дозволялося змінювати власні імена на нові, суголосні добі (Нінель – зворотне Ленін, Сталіна, Аврора, Революція, Барикада, Зоря, Май, Кім). Таким чином, колись названа Софією, в 1924 році я добровільно стала Зорею.

Мрія стати вчителькою спонукала добре закінчити семирічку, затим - агрономічну партшколу і в 1927 році вступити на філологічний факультет Запорізького педінституту. Граніт науки гризла, не шкодуючи сил. Улітку ж разом з однокурсниками завзято трудилася на будівництві знаменитого Дніпрогесу, велетня Першої п’ятирічки.

Диплом філолога дав право працювати в школі. Спершу навчала дітей с. Лошкарівка на Дніпропетровщині, а з 1932 року – учнів м. Сталінград, куди за направленням мого судженого, інженера-металурга, ми переїхали на роботу. Та знову лихо: війна 1941 року чорним крилом торкнулася моєї родини. У боях за Батьківщину загинули найдорожчі – чоловік, рідний брат, дівер. З мамою, трирічною Валерією на руках з окупованого німцями міста я негайно евакуювалася до Башкирії.

На новому місці пощастило бодай тим, що добрі люди не дали сконати від голоду, взявши мене секретаркою у госпіталь.
Біди чатували на нас і в Прилуках, куди приїхали в 1944-му. Уявіть собі: ушістьох (мати, сестра з двома дітьми і я з Лерою) ми тіснилися у невеличкій кімнатці протягом двадцяти років. Одначе ніщо не могло зіпсувати життя людям, давно звиклим задовольнятися мінімумом матеріальних благ".
Рясні сходи педагогічної ниви

У місті над Удаєм фанатично віддана професії Зоря Михайлівна з головою поринає в улюблену роботу. Усього один рік працювала вона вчителем російської мови і літератури школи №6. У 1945-му міський відділ народної освіти помітив її яскравий організаторський хист, і в подальшому педпрактика майстрині позначилася керівними посадами – завуча шкіл №№6, 7, а в сімдесятих роках – директора школи №4.

"Тонкому психологу і педагогу за покликанням усе вдавалося, - пригадує Валентина Бєлка, її колишня вихованка, нині завідувачка місцевим відділенням Ощадбанку. – Бо Зоря Михайлівна володіла високою культурою спілкування. Глибоко розуміла вразливу дитячу душу, котра не пробачає фальші. Ми постійно відчували її вимогливість і материнське тепло. Важко уявити цю людину в іншій іпостасі, окрім як педагога".
Можливо, тому, вийшовши на пенсію 1965 року, Зоря Михайлівна не змогла сидіти склавши руки.
"Ви знаєте, - зазначила пані Огінець, - я продовжила себе в улюбленій професії ще на 21 рік. Але в статусі позаштатного інспектора дитячої кімнати міліції. На громадських засадах! Гарно усвідомлювала свою нову роль – бути духовною опорою ще не сформованої дитячої душі".

Перемоги педагога особливо очевидні через призму десятиліть. І справа не в званнях і посадах, яких досягли підопічні, а в закладеному Зорею Михайлівною благоденстві. Адже й дотепер колишні учні, зокрема Леонід Дзюбенко, Ніна Кологон, Клава Лабунець, Галина Руденко, Валентина Гришко, Олександра Боженко, Валентина Шматько, Ніна Яцун та багато інших, телефонують і принагідно відвідують сіячку розумного, доброго, вічного.
Навіщо клад, коли в сім’ї лад

Особливе місце в житті Зорі Михайлівни посідає родина. У тім, що донька, вчителька математики, онуки й правнуки стали людьми дисциплінованими, велика її заслуга.
"Так, ідейні підвалини заклала мама, - підкреслила пані Валерія. – Про себе вона ніколи не думала – жила нашими турботами. Це не було самопожертвою, а скоріше – її особистим щастям. Саме вона навчила нас доброчинності (як би сутужно не жилося, десятиною прибутків завжди ділимося з нужденними) й ощадному господарюванню. А чи не найбільше – чуйності, красі взаємовідносин. Опікуємося одне одним настільки, що найласіший шматочок їжі зазвичай пропадає (бережемо його одне для одного аж доти, поки не зачерствіє). І радіти чужим успіхам теж навчила мама.

У результаті являємо дружну сім’ю. Це ще дві наші дочки (Олександра Городецька, педагог гімназії №5, та Ірина Шульга, інженер м. Південноукраїнськ Миколаївської області) і троє онучок (одна – інженер Київського заводу "Арсенал", дві інші – студентки Київського університету технологій та дизайну). Наша молодь захоплюється спортом, класичною і поп-музикою, гарно малює. Дівчата щодня нам телефонують, і перше їхнє запитання "Як живеться Зорі?".
Не дивно: в тій безмежній атмосфері любові Зоря Михайлівна почувається потрібною. Не лише родичам, а й прилуцькій громаді. Бо, як відомо, літні люди – золотий фонд, найкоштовніший скарб людства, без якого немислимі гармонія та прогрес будь-якого суспільства.

Щодо секретів довгожительства, то Зоря Михайлівна усім своїм життям доводить: вони криються передусім в улюбленій роботі та високих моральних цінностях.

Клара Алексєєва
фото автора

газета "Град Прилуки"
http://www.guberniya.net.ua