04.03.2009

Крізь березні й роки

Скільки жінок - стільки й доль. І кожна з них (як, втім, і кожна жінка) унікальна, гідна сюжету літературного твору. Та, на відміну від книжкових романів, життєві історії набагато цікавіші, бо вони - реальні, правдиві, справжні! Вони сповнені сюрпризів і несподіванок, крутих поворотів, стрімких злетів та розчарувань...

Прилучанка Ніна Попова все своє життя, всю трудову діяльність присвятила рідному місту, працюючи задля його розвитку й процвітання. Зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, з головою занурилася у домашні турботи, обігріваючи власною любов’ю близьких людей.


Подвір’я Попових зустріло мене струнким рядочком молоденьких яблуньок, що вже прокидалися від зимового сну, готуючись зустрічати свою юну весну. І уявилося, як через місяць рясним квітом забіліють і ці яблуньки, і садочок під вікнами ошатного будинку - так у ньому й у самому повітрі, що сповнює це затишне обійстя, витає неповторна березнева атмосфера. А в ній - відродження, життєствердження, пробудження...

«Люблю я домашні турботи, - каже господиня. - Дуже люблю квіти, влітку увесь наш двір буяє трояндами». Ця любов у Ніни Степанівни - з дитинства. Змалечку займалася господарством, повчить уроки - і на город. І хто знає, що більше любила - працювати чи вчитися. Та вибір зробило саме життя: раптово помер батько, й матеріальна скрута змусила 16-річну дівчину залишити навчання і влаштуватися на роботу на тютюнову фабрику. Працюючи вдень, увечері відвідувала вечірню школу. А через рік випала нагода за направленням підприємства вступити до Краснодарського тютюнового технікуму. І, не вагаючись, Ніна Степанівна поїхала на Кубань. «Закінчивши технікум, працювала на рідному підприємстві, - пригадує. - Потихеньку росла. Доросла до начальника цеху, і пішла з фабрики - у 1975 році запросили мене на роботу у виконком». Сповна віддавалася роботі й завідуючи загальним відділом виконкому, і обіймаючи посаду голови профспілки працівників державних установ - адже по-іншому працювати просто не могла. А ще не припиняла вчитися: щоденно, щогодини, бо найкращим вчителем тепер стала трудова діяльність, яка дала можливість втілювати й удосконалювати на практиці знання, набуті в Київському інституті народного господарства.
«Коли Анатолій Васильович Шамрай вдруге став міським головою, він запропонував мені спробувати себе у якості секретаря міської ради та виконкому», - ділиться спогадами жінка. Згодом ця посада була розділена, Ніну Попову обрали депутатом міської ради і її секретарем. Починання, що втілювали в життя з управлінською командою Анатолія Шамрая, продовжилися та набрали обертів, коли мером Прилук став Микола Бабій. Активно створювалися комітети самоорганізації населення у мікрорайонах Прилук, було затверджено міську символіку - герб і прапор, запроваджено Почесний знак «Честь і слава» й звання «Почесний громадянин Прилук», котрими і зараз вшановуються найдостойніші прилучани. Зробили немало, й велика заслуга в тому, за словами Ніни Степанівни, - у тісній співпраці депутатського корпусу та міської адміністрації: «Ми разом вирішували усі прилуцькі проблеми. Відбувалися навчання депутатів, вони часто їздили обмінюватися досвідом до інших міст, й кращі надбання українців та закордонних колег разом втілювали у Прилуках». Яскравий приклад тому - Воздвиженський ярмарок, що відродився із забуття й нині став незмінним атрибутом прилуцької осені, прославляючи на всю Україну наше місто.

А яким подарунком городянам був Жіночий вернісаж «Сузір’я прилучанок», започаткований за безпосередньої ініціативи Ніни Попової! Він відкрив для земляків справжніх прилуцьких героїнь - простих жінок, котрі досягли у житті та справі, якою займаються, воістину високих рубежів. Інше добре починання - Клуб ділових жінок, на засіданнях якого у неформальній обстановці ділилися здобутками та переймали досвід кращі представниці різних галузей життєдіяльності Прилук. З легкої руки Ніни Попової у місті почали функціонувати благодійний фонд «Здоров’я», кредитна спілка «Криниця» (нині - «Чернігівська»), Територіальний центр по наданню допомоги малозабезпеченим громадянам.
«У той період ми проводили дуже багато навчань: вчилися самі й навчали кадрових спе-ціалістів. У Києві та Черкасах діяли організації, куди їздили здобувати фахові знання прилуцькі управлінці. Школу муніципального управління організували й при виконкомі, при мені пройшло чотири потоки молоді; кращі випускники зараховувалися до резерву, частина з них і досі працює у відділах та управліннях міської ради», - розповідає колишня секретар міськради. Тоді ж у Прилуках почали з’являтися перші сміттєприймальні пункти, відкривалися приватні магазини, офіси та банки, місто потроху відроджувалося й оновлювалося вперше за останні роки.
Нинішні Прилуки зовсім інші, ніж десятиліття тому. Ніна Попова надзвичайно любить і вболіває за своє місто, адже воно для неї - найрідніше на землі. Тут - її батьківщина, її сім’я. Завжди поруч чоловік Володимир Іванович, з яким познайомилася ще під час роботи на тютюновій фабриці, де обоє працювали, й разом з яким пережили багато радощів та смутків на широких дорогах долі. А ще є в родині давня добра традиція: збиратися щороку у Прилуках усією сім’єю. А вона чимала: син Олег, онуки Саша й Діма, сестри зі своїми дітьми та онуками. Таких зустрічей Ніна Степанівна надзвичайно чекає. Вона із задоволенням приймає гостей, і вони - не рідкість у домі Попових. Адже Ніна Степанівна не мислить себе на самоті, без людей. Для них жила, для них все життя працювала, віддаючи їм частинку власного серця.

Людмила СМИК

це буде тема для знайомства з видатними людьми Прилуччини?

Цитата serennisima:

це буде тема для знайомства з видатними людьми Прилуччини?

так

-----
Добавлено 5 марта 2009 г., 18:56:30:

СПОГАД ПРО МИКОЛУ КУРИЛЕНКА

Моє знайомство з Миколою Івановичем Куриленком відбулося близько двадцяти років тому. Саме тоді, у восьмидесяті роки минулого століття, пожвавився інтерес до історії рідного краю, його історичного минулого, видатних державних і громадських діячів, до представників науки та культури, долі яких тісно пов’язані з Прилуччиною.
У культурному житті Прилук цей час позначився створенням краєзнавчого товариства імені В. Маслова та випуском газети «Скарбниця», навколо яких і згуртувались ентузіасти, небайдужі до пошуків скарбів минулого, тобто до дослідження подій та особистостей, розрізнені відомості про яких були розпорошені й знаходилися в різних архівних документах і матеріалах, ще не вивчених і не опублікованих.
Микола Іванович став одним із таких ентузіастів. Весь свій вільний час присвятив вивченню історії рідного краю. Був засновником неформального об’єднання захисту та відродження Густинського монастиря, одного з найстаріших і найвідоміших монастирів України, чудовий комплекс архітектурних споруд якого нині є гордістю та окрасою не лише Прилуччини.
Багато зусиль доклав Микола Іванович до висвітлення історії культових споруд, монастирів як Прилуччини, так і всієї Чернігівщини. Брався також до подібних досліджень Полтавщини, до якої до 1932 року входив і наш край. Довелося подолати тисячі кілометрів доріг, іноді навіть важко-прохідних. Це коштувало Миколі Куриленку немалих фізичних зусиль, часу та матеріальних коштів. Труднощі його не лякали. Він свідомо присвятив себе цій благородній справі, за яку не брався ніхто з його прихильників і однодумців.
Можна з упевненістю стверджувати, що Микола Іванович здійснив у своєму житті заповітну мрію: донести до нащадків ті знання з історії рідного краю, які десятиліттями замовчувалися й були недоступними для більшості його співвітчизників. У цьому й полягає його громадянський подвиг, який він здійснив, долаючи труднощі і різного роду перепони. Скільки корисного для громадськості міг би ще зробити Микола Іванович, та раптова невблаганна смерть вирвала його з наших рядів. Про світлу пам’ять про нього віднині нагадуватиме меморіальна дошка, відкриття якої відбулося 12 лютого поточного року.

Анатолій РИЖЕНКО,
краєзнавець.

---

Я - ЦЕ ПОЕЗІЯ



Чергове засідання клубу книголюбів «Джерело» 22 лютого подарувало прилучанам зустріч з талановитою землячкою, поетесою Валентиною Грибенко. Її шлях у літературу розпочався на Полтавщині, звідки родом прилуцька поетеса. А літературний дебют відбувся у передачі українського радіо «Старшо-класник» - ще коли дівчина навчалася у школі. Відтоді поезія стала незмінною супутницею Валентини Іванівни, часом допомагаючи долати життєві негаразди, переживати розчарування й сум. Після переїзду до Прилук творчість отримала новий виток: молода бібліотекарка Валентина Грибенко почала відвідувати літературну студію «Сонячні кларнети», яка познайомила її з неординарними людьми нашого міста, поетами Андрієм Буренком, Василем Охріменком, Оленою Шульгою, Миколою Турківським, Олександром Забарним, Євгеном Постульгою, Катериною Дурас. Це спілкування надихало, давало нову наснагу, змінювало погляди на життя.
Сьогодні Валентина Грибенко - знана у Прилуках поетеса, авторка трьох віршованих збірок, керівник літературного гуртка «Дивосвіт» у Центрі творчості дітей та юнацтва. Але вона все ще осягає премудрості поетичного слова, прагнучи досконалості.
Творчий вечір Валентини Іванівни зібрав у затишному залі музичної школи давніх друзів поетеси, шанувальників її творчого хисту. З Ніжина приїхав привітати колегу по перу декан педагогічного університету Олександр Забарний, з поетичною присвятою виступив голова літературного об’єднання «Сонячні кларнети» Євген Постульга. Юна чернігівка, лауреат численних співочих конкурсів Надія Саковська виконала пісню «Моя Україна», написану прилуцьким композитором Віктором Вовком на слова Валентини Грибенко. Лунали слова вдячності й щирі побажання від прилучан, закоханих у поетичне слово землячки та членів місцевої «Просвіти», яку багато років очолювала Валентина Іванівна. Високим акордом линула поезія - виконували її студентки Прилуцького педагогічного коледжу ім. І. Франка, вихованки викладача Лідії Скотнікової, котра організувала для книголюбів цей захід. 26 лютого до творчості Валентини Грибенко долучиться й колектив педколеджу: там пройде творчий вечір поетеси.

Людмила СМИК.

КАЗКАРКА З ЧЕРНІГОВА

На минулому тижні Прилуки познайомилися з відомою дитячою письменницею-сучасницею Тетяною Покалюк. Тетяна Іванівна зустрічалася з учнями у місцевих школах та виступала у Центральній районній бібліотеці перед шанувальниками літературного слова. Її ж творчість реклами не потребує: з яскравих тоненьких книжечок Тетяни Покалюк українські діти починають своє осягання життя та світу - мистецького й реального. Ці книжечки у Прилуках можна придбати в книгарні по вул. Костянтинівській, 138 - саме там і розпочалося моє знайомство з письменницею. Як з’ясувалося, Тетяна Іванівна має безпосереднє відношення до Прилук: чотири роки вона навчалася у місцевому педагогічному училищі ім. І. Франка.
- А загалом, у мене дуже широка географія, - розповідає письменниця. - Народилася у Вінниці, в трирічному віці приїхала до містечка Носівка на Черні-гівщині. Затим - Прилуки, Чернігівський педагогічний інститут ім. Т. Шевченка. В Чернігові залишилася працювати, а потім вийшла заміж і... залишилася назавжди!


- То чи не з Прилуцького педучилища йдуть корені Вашої літературної діяльності?
- Насправді вона почалася набагато раніше. Мій батько, хоча за спеціальністю хірург, все життя пише вірші. Він мав тяжке дитинство: рано втратив батьків, мусив опікуватися ще й двома молодшими сестричками, та любов до книги і прагнення знань допомогли йому не тільки опанувати фах, а й стати провідним хірургом Чернігівщини. Напевно, мені передався батьковий хист до поезії: з четвертого класу мене як «пробило» на вірші, то й досі пишу. Моя школа стояла у мальовничій місцевості: поруч - річка, сад, луки... І поки інші діти гралися на перервах, я складала вірші.
- Вам довелося працювати за спеціальністю?
- Так, трудилася у школі 12 років. Причому, зараз ніхто й не здогадається, який предмет я викладала - хімію! А з 1995-го почала професійно займатися письменництвом.
- Зазвичай всі дитячі письменники починають з «дорослої» літератури. Ви - не виключення?
- В дитинстві я починала з дитячих віршиків. Але, звичайно ж, коли стала дорослою, з’явилися й інші твори: певний час, як кажуть, «балувалася» прозою. Та знову ж таки, в колі друзів, не маючи жодних письменницьких амбіцій.
- Отже, чималий Ваш доробок невідомий широкому загалу?
- Я ніколи не ставила за мету видати ті твори. Просто були вільний час і бажання писати. А писала завжди: з п’ятнадцяти років вела щоденники, й ці записи поступово набували обрисів художніх творів.
- Як же перейшли до дитячої літератури?
- Народилися діти. А вони в мене в російськомовному Чернігові - україномовні. І такою проблемою було знайти українські дитячі книжечки, та ще в 90-ті роки! До того ж, мені особливо подобаються великі віршовані твори, а видаються вони дуже рідко. Десь щось побачили - купили, і більше нічого не можна знайти. Тож якось я сіла й подумала: невже ж не напишу власній дитині казку? Так народився мій перший твір - трилогія «Про бобра і їжаків, моряків-мандрівників». Величезний, який я згодом видавала навіть частинами. Коли ж писала, то навіть уявлення не мала про те, що колись її надрукую і хтось ще, крім моїх дітей, це читатиме.
- Нині видання книг - справа не з дешевих...
- Так, першим моїм спонсором стала свекруха, яка дала аж 12 тисяч - шалені на той час гроші, на них я видала три книги. Ці книжечки просто розлетілися, тому з’явилися кошти на нові. І так - книга за книгою - я зрозумі-ла, що це, мабуть, моє покликання, до якого йшла все життя. Зараз шкодую лише про одне: що зрозуміла це надто пізно. Адже якби почала раніше, могла б значно більше зробити для дітей. Нині, коли мене запитують, на чиї кошти видані мої книжки (а їх уже 12), я завжди кажу: на кошти моїх читачів. Їх читають, а отже, купують, і це мені дає можливість друкувати наступні книжки.
- Хто ще, крім свекрухи, Ваша родина?
- Чоловік і двоє синів.
- Ви гарна господиня?
- Була дуже хороша, поки не почала видавати книжки. Тепер часу на господарство фактично не лишається. Адже у видавництві я використовую лише друкарські послуги, а книги до друку повністю готуємо самі, разом з творчою групою. Причому, це не просто люди, котрі заробляють гроші, а однодумці, які хочуть, щоб у наших українських дітей була якісна книга. Адже за роки незалежності в Україні не знято жодного дитячого фільму, дитячі мультики можна перерахувати на пальцях. Книжки, на жаль, - це в основному передрук українських народних казок, радянських українських авторів і переклади з іноземної на українську мову. Сучасних українських письменників майже не друкують. І мене це дуже обурює.

Розмову вела Людмила СМИК.

Цитата Helen:

КАЗКАРКА З ЧЕРНІГОВА

о, мені казано, що гарна казкарка.. Твори повчальні, і як вона сама говорила - у віршованій формі діти більше сприймають морально-повчальне.

З СИНІВСЬКОЮ ЛЮБОВ’Ю І ВДЯЧНІСТЮ

Ім’я народного депутата України від фракції БЮТ Олега Ляшка жителі нашого регіону добре знають. Олег Валерійович, як ніхто інший з депутатів, переймається долею виборців свого округу, піклується про незахищені категорії населення, надаючи їм посильну допомогу. Адже соціальний захист є чи не найголовнішим у його депутатській діяльності.
Так, напередодні 9 Травня 1100 ветеранів Великої Вітчизняної війни і солдатських вдів, які проживають у Прилуках і Прилуцькому районі, отримали від нього привітання зі святом Перемоги і продуктові набори. Кожен ветеран, у свою чергу, дякував Олегу Ляшку за увагу, чуйність і небайдужість до них, солдат війни, за пам’ять про їх невмирущий подвиг.

Газета "В двух словах"