Вже 29 років на березі Десни у Макошиному Менського району живе Робінзон – так місцеві жителі величають Олексія Петрусенка, 1945 року народження, місцевого уродженця.
29 років самотності

«1980 року у травні, – розповідає він, – поставив на березі річки намет, у якому почав жити, думав, що тимчасово. Потім за три місяці збудував «врем’янку», я тоді спортом займався, був здоровий, тепер я тут і помру».
Курінь дядька Олексія площею 6 метрів квадратних височіє прямо на березі Десни, до нього протягнуто електрику. І хоч хатинка маленька, але вона має адресу – вулиця Набережна, 17-Б, сюди навіть листоноші газету приносять, що передплачує господар.
Того дня, коли я завітав до нього в гості, він саме рубав дрова на зиму. Привітавшись зі мною, самітник присів на колоду, щоб погрітися на сонці, перепочити та побалакати.
За його словами, дерево, яке він рубає, нещодавно за допомогою трактора витягнув з річки, нарубав дров вже на цілу машину, заготовляє їх на зиму. Допоки говоримо, до нас підходить відпочивальник і просить виділити дров, щоб зварити уху. Через деякий час чоловік йде до свого «табору» з оберемком полін. Якщо й далі такими темпами піде, то ненадовго вистачить дров в Олексія Олексійовича. Після нетривалої балачки оповів Робінзон свою історію:
— Маю вищу освіту, вчився в Омську, був стипендіатом, працював інженером-геодезістом, у Ханти-Мансійському національному окрузі, часто водив геологорозвідувальні експедиції як керівник, а потім почалися негаразди зі здоров’ям. Думав тут перебути, потім перебратися в місто, але стався розвал Союзу. Збирав гроші, збирав, а потім вони «впали в ціні», так я тут і залишився і вже нічого не міг змінити. Сьогодні отримую пенсію 550 гривень, на життя ніби вистачає.
— А чого така мала?
— Загубилася трудова книжка, хоч і робив у Чернігові на лісопильному заводі. Відновити трудову книжку не зміг, окрім того, в Україні «північної пенсії» не визнають.
— За який рахунок Ви тоді жили, гроші збирали?
— Сильний я був, свого часу навіть лісорубом працював. Хоч і важко про це казати, але майже всі мої ровесники вже повмирали. Тож, доки була сила, працював у людей, дрова їм рубав, город копав, рибу ловив. А оце ось з 2001 року відчуваю, що сили все менше й менше залишається. Дрова рубаю вже два тижні, а про себе думаю: якби я так раніше рубав, то тільки б на сніданок заробив.
— Який Ваш розпорядок дня?
— Увечері вип’ю таблетку «Ортофена» — знеболювального, бо плече болить та нога, потім повторюю цю процедуру посеред ночі. Прокидаюсь, коли на вулиці ще темно. От сьогодні піднявся о пів на п’яту, попив чаю, зварив картоплі, походив, розім’явся, порубав дров. Увесь день проходить у дрібницях, сходив до магазину та аптеки, оце зараз грію воду, щоб сорочку попрати. Треба ще дрова порубати, зубці на пилці підправити.
— Що у Вас із ногою?
— Нога ще у 1988 році почала боліти. Зараз були б гроші, то поїхав би кудись на курорт. Оце йду, а потім як стрельне в ногу, а руку ніби тягне і вивертає. Це все від простуди, бо хоч і лежу вночі під спальником та вкриваюсь ковдрою з верблюжої шерсті, але вранці прокидаюсь, а ноги ніби заніміли.
— Рибу ловите?
— Вже років п’ять здоров’я немає і дозволу. Раніше човен був, а тепер від нього тільки мотор залишився, борти он догнивають. Так човну ж було 20 років.
— Родичі у Вас є?
— Сестра мешкає у Чернігові, але ні я до неї, ні вона до мене не їздить.
Прощаючись з Олексієм Олексійовичем, я подарував йому пару книжок та газет, які він прийняв із вдячністю, пообіцяв передплатити «Сіверщину». Хоч у нього й немає телевізора, але він у курсі всіх подій, записаний до місцевої бібліотеки, прихильник БЮТу.

Відсутня ланка
Я вже збирався їхати додому, але у центрі села зустрів гурт чоловіків. Розговорився з ними, вони й повідали мені частинки цієї історії, яких не вистачало.
— Олексій був найкращим учнем у своєму класі, потім поїхав у Сибір, там вивчився, заробляв непогані гроші, але трапилося нещастя. Взяв чужий човен, за це господар веслом проломив йому голову. Довго він лежав по лікарнях, пластину йому поставили.
Почав жити тут, рибалити. Знав усі місця по Десні, де ямка, де чіпляє, де не чіпляє. Якось рибалили ми з кумом в урочищі Ванькове, і Олексій там «павука» закинув, але потрапив він у корчі, заплутався. Хоче витягнути, але не може, він би силою його узяв, але човен маленький, перевертається. Кличе нас – підпливіть, допоможіть вирвати «павука», мені головне аби «ребра» залишилися. Ми підпливли, вирвали його. А він каже: «Стійте, зараз вам віддячу». Перечепив «павука», каже: тут є ямка, зараз вам ляща великого витягну. І точно! Як він сказав, так усе і здійснилося.
Риби можна було в нього замовити якої хочеш, навіть за наперед визначеною ціною. А якщо з ним посидиш, поговориш, то він тобі ще й знижку робив.
За людей тут «воював», намагався сусідів захищати. Якби не це нещастя, багато б він доброго у світ би приніс.