Ці двоє незвичайних талановитих молодих людей навчаються в одній гімназії – №5, в одному випускному класі і навіть сидять за однією партою. Крім цього, вони товаришують, довіряють одне одному, підтримують... Вони з нинішнього покоління юних, які на “ти” з комп’ютером, по-своєму сприймають цей суперечливий неоднозначний час, не бояться його і щодня кидають йому виклик. Вони не визнають закостенілих схем і стереотипів, добре знають, чого хочуть від життя, вже визначилися зі своїм майбутнім... Весь світ для них – тисяча просторих доріг, по яких вони легко і весело мандрують зі своїми рюкзаками, в яких несуть за плечима свій розум і талант, юнацький максималізм, помножений на відсутність життєвого досвіду. А ще в цих рюкзаках є впевненість в собі і в тому, що Всесвіт належить саме їм... Вони прагнуть перемоги в усьому і здобувають її, вони хоробрі, не схожі на нас, за це ми і любимо їх...
Нещодавно в міській бібліотеці імені Любові Забашти пройшли засідання юнацького клубу “Особистість” (клубу виповнюється в цьому році 5 років) і його ведуча Ніна Горбань представила молоді міста ці дві яскраві постаті – Настю Гапон та Дениса Нестеренка.

Настя майже рік прожила в Америці, в місті Луісвілі в штаті Кентуккі. Одна з небагатьох в Україні, вона виграла грант Посольства США і поїхала туди навчатися в американську школу...
У вересні минулого року повернулася в Прилуки, в рідну гімназію, тільки в інший клас – колишні однокласники вже закінчили школу і вступили до вузів. Настя у свої 18 років закінчує 11 клас в цьому році, мріє вступити до Київського інституту графіки та дизайну, перемагає в олімпіадах з географії, англійської мови (вона знає її досконало), пробує себе в боді-арті, пише листи своїй “американській” матері – Сінді, пригощає друзів печивом, яке навчилася пекти в Америці...
Якось Настусин батько їхав автом зі столиці і неподалік траси “Київ–Прилуки”, біля села Петрівського, побачив... викинуту стару ікону. Вона мовчки лежала на смітнику посеред всілякого бруду, мотлоху і не благала про допомогу, бо знала – той, хто її врятує, обов‘язково знайдеться. Чоловік привіз ікону додому і показав доньці.
Вони обоє були вражені тим, що хтось посмів вчинити таке святотатство і наругу над зображенням лика Христа. Настя ж, яка давно займалася живописом, закінчила школу мистецтв, почала вдивлятися в фарби, які були наполовину стертими... І раптом у неї з’явилося бажання дати друге життя іконі. Вона не думала про те, що для цього потрібен особливий дозвіл священика, тобто – благословення, що писати потрібно в особливому стані, після тривалого посту, молитви, сповіді... Вона сходила до храму, поспілкувалася зі священиком, і цей особливий стан просвітленості прийшов до неї – вона домалювала ікону, додавши до неї своїх фарб, свого бачення Особистості Спасителя...
Оновлена ікона, яка отримала нове народження і була виставлена в галереї юнацького відділу бібліотеки, викликала живий інтерес і різнорідні судження.
Більшість з відвідувачів поставилася до неї як до твору мистецтва юної художниці, бо знають, що Настя давно і серйозно навчається малярству. Настя неодноразово була переможцем міських та обласних конкурсів живопису, не покидала займатися цим в Америці. Нещодавно розмалювала українську піч у світлиці гімназії... Присутні на святі її ровесники та гості побачили слайди її вишуканих чудових портретів та пейзажів і були в захваті від них. Вона й сама не вважає себе ні богомазом, ні іконописцем:
– Може, я навіть не мала права торкатися пензликом цієї ікони, – ділиться Настя, – може, не доросла духовно, не заслужила такого права, але справа вже зроблена... Це моя перша спроба...
Так, бажання удосконалити ікону, надати їй нових фарб прийшло до неї спонтанно, неочікувано для самої себе, хоч нічого випадкового в цьому житті не буває...
Настоятель собору Різдва Пресвятої Богородиці о. Віталій Юрочко високо оцінив талановитість її живописних робіт, побачених на слайдах, і дипломатично, коректно розставив мудрі акценти в цій справі:
– ...Прекрасно те, що батько Насті знайшов і сердечно витяг з бруду і лахміття цю ікону, врятував її. Настя сміливо та щиро взялася її домальовувати, намагаючись дати їй нове дихання... Мистецтво – то є мистецтво, а іконопис – це сакральна таємниця... Ікона – не клаптик інтер’єру. Вішаючи ікону в оселі, шануючи її, ми шануємо первообраз – самого Спасителя... Є речі, яких потрібно торкатися обережно, делікатно, є речі, які ми повинні робити виважено, відповідально, усвідомлено, з особливим духовним станом, щиросердно... Настя, безперечно, буде удосконалювати свою творчість і її чекає успіх.
Кажуть, що в дні Великого посту Бог приховує себе від нашого розуму, зате відкриває для нас своє серце...

Він зовсім юний, у нього відкрита приваблива усмішка, розумні очі, безліч планів на майбутнє, цікавість до життя, жага все зрозуміти, все “скуштувати” на запах, колір, на смак...
Денис – звичайний і незвичайний юнак, який встигає все – займатися з репетитором, грати в шкільному театрі головні ролі, читати розумні книжки, спілкуватися з київськими друзями і фотографувати...
Його світлини незвичайні, вони притягують до себе, гіпнотизують... Вони розраховані не тільки на візуальне сприйняття, на почуття серця – вони розраховані на думку, на розум... В них є незакінченість, загадковість, недосказаність – люди дивляться на шматочки нашого світу, який він зловив своїм об’єктивом і переніс на квадратні сантиметрі паперу, і бачать у них щось своє...І інколи далеко не ті реальні речі і предмети, які він сфото-графував насправді... Кожний його знімок – концептуальний, філософський, за ним стоїть креативне мислення і особливе світосприймання його автора...
Звичайний клубок ниток з голкою в своєму естетичному аскетизмі перетворюється на символічну лінію життя і долі, маленька зелена парасолька у бокалі морозива сприймається як парасолька від печалі посеред сірого зимового дня. На сторінках розкритого словника зі словами про кохання – славетна Ейфелева вежа в мініатюрі... А ось – “Стомлене сонце”, ось – “Невідомий Чорнобиль”, “Книга як Любов, Любов як книга”, “По той бік світу”...Розсипана кава на тлі цукру – це просто ніч і день... А в іншому фотоетюді це вже два вічних дерева життя, дві долі, два кохання... Декілька світлин присвячені коханій дівчині Даші – про неї і для неї.
Денис вирішив після закінчення школи вступати до юридичного вузу, а ще – закінчити в Києві курси професійних фотографів, щоб мати...стабільне джерело заробітку. І з коханою він не буде поспішати одружуватись, бо “спочатку потрібно набути професію, навчитись заробляти гроші, вдіяти по-іншому – безвідповідально...”. Він досить розумно, приземлено розмірковує про своє майбутнє, хоч я впевнена, що це – своєрідний захист від непередбачуваності нашого часу, і що в душі він – невиправний романтик, і не такий вже раціональний прагматик... Інакше, він знімав би наш світ по-іншому.
В кожному його знімку зашифрована нова істина, яку ми пізнаємо разом з ним, цікавий незвичний образ, вкрадений у реального часу і життя, який згодом стане щемливою ностальгією... Momento mori…”Мить, зупинися, ти прекрасна!”. Він бавиться з розмірами світу, з його звичними проявами, він зупиняє цю прекрасну мить і дарує нам нашу банальну звиклу дійсність зовсім з іншого боку... або з середини...
Денисе, ти – моє головне відкриття цього року, моя гордість і захоплення, моя мандрівка в країну справжньої творчості і сміливості йти своєю дорогою...
Твої світлини сняться тим, хто їх побачив... А мені, крім твоїх знімків, наснилося ось що – чисте просторе поле. Засніжене і білесеньке, воно світло і ніжно виблискує під променями зимового сонця... Одна розумна людина сказала мені, що це – доля... Сфотографуй, будь ласка, для мене моє поле!..