Конотопський тріумф
Серед тих подій, що цілком законно можуть бути підставою для національної гордості українців, — славетна перемога у битві під Конотопом, здобута 28 червня 1659 року (за старим стилем)
«коаліційним» військом гетьмана Івана Виговського, кримського хана Магмет-Гірея за участю польського загону Андрія Потоцького, а також численних сербських, волоських та німецьких добровольців над величезною (за деякими оцінками, понад стотисячною!) московською армією князів Ромодановського, Трубецького та Пожарського. Конотопська битва для російської імперської історіографії, а ще більшою мірою — для історіографії радянської була «чорною», небажаною, мало не безглуздою сторінкою минулого. А для об’єктивного, незаангажованого розуміння нашої національної історії (позбавленого принизливих стереотипів про «спільне братерське минуле», як, утім, і елементів хуторянської обмеженості та самозакоханості) ця перемога має, без перебільшення, виняткове значення. Ще важливішим є, безумовно, тверезий, чесний і відвертий аналіз усього, що трапилось вже після Конотопа, що призвело до того, що ця перемога, здобута в такій важкій, кривавій боротьбі, виявилась втраченою — по суті, зрадженою. Втім, про все по порядку.
Конотопська битва, за оцінками сучасних українських істориків, була кульмінацією українсько-московської війни 1658—1659 років. Як і чому розпочалася ця війна? Уряд царя Олексія Михайловича був украй роздратований укладанням у Гадячі у вересні 1658 року договору між польською королівською владою та гетьманом Виговським про унію України з Польщею та Литвою — бо Москва побачила в цьому документі зміну всієї зовнішньополітичної орієнтації гетьмана, надання цій орієнтації проєвропейського характеру, що неминуче тягло за собою для царя втрату контролю над Україною. Ще тривали перемовини в Гадячі, а між козацькими військами та московськими формуваннями, розташованими в Україні, розпочалися вже збройні зіткнення. А невдовзі після підписання Гадяцького трактату цар Олексій оприлюднив грамоту до всього українського народу, де, зокрема, оголошував про «зраду» гетьмана Виговського і закликав українців не визнавати його влади й не підкорятися гетьману. До царського заклику було додано вагомий збройний «аргумент»: величезне московське військо на чолі з уже згадуваними Трубецьким, Ромодановським та Пожарським виступила навесні 1659 року з Путивля на
«підкорення» України...
Виговський прагнув пояснити іноземцям, в першу чергу європейцям, свою позицію. У маніфесті гетьмана, направленому до західних столиць, стверджувалося:
«Ми, ціле Військо Запорозьке, заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом, що великі війни, ведені з Польщею, не мали ніякої іншої мети, як тільки оборону святої Східної Церкви й прадідівської свободи, якої любов’ю ми держимося. Її провадив вічної пам’яті наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задля того ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом-Густавом, і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини порушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров’ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим». Проте, заявлялося далі в маніфесті,
цар Олексій не виконав своїх зобов’язань перед Україною — розпочав переговори з Польщею за рахунок інтересів України й навіть взагалі без її участі, розмістив військові залоги в українських містах, не маючи на те згоди гетьмана, почав
провокувати в Україні заколоти проти гетьманської влади... Не на українців, підкреслював Виговський, лягатиме відповідальність за нову війну: вони
змушені захищатися.
Військові дії розвивалися так. Поблизу Конотопа армію князя Трубецького затримав ніжинський полковник Григорій Гуляницький із 5000 (лише!) козаками ніжинського та чернігівського полків; згодом Гуляницький зачинився в самому Конотопі, відважно стримуючи тиск московських вояків й очікуючи на допомогу Виговського з основними силами. Героїчна оборона Конотопа (впродовж трьох місяців!) справді дала змогу Виговському зібрати військо і підійти до фортеці. Співвідношення сил було явно не на користь гетьмана перед вирішальною битвою 28 червня 1659 року, однак завдяки добрій розвідці, раптовості пересування (вороги не знали всіх сил Виговського й чисельності татарської кінноти) йому вдалося — після короткого й запеклого зустрічного бою татари зайшли з тилу — повністю оточити царське військо (чисельністю щонайменше 70 тисяч вояків; в розпорядженні Виговського було 16 тисяч війська плюс 30—35 тисяч татарської кінноти), розділити його на окремі загони й повністю розгромити.
Перемога була вражаючою. 30 000 московських вояків загинуло. Чекали, що Виговський прямо піде на Москву. Кілька знатних воєвод потрапили в полон; відомому князю Пожарському за образу кримського хана татари відтяли голову. Видатний історик Сергій Соловйов писав, що
«цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув в один день, і ніколи вже після цього цар московський не був у силі вивести в поле таке блискуче військо. В жалобній одежі цар Олексій Михайлович вийшов до народу, й жах напав на Москву! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць із своїми родинами й майном наповнили Москву, й котилася чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль...».
Чому ж, попри такий колосальний тріумф, не було тоді виграно в цілому московсько-українську війну (а якби цього вдалося досягти, історія Східної Європи була б зовсім іншою)? Безперечно, далася взнаки діяльність «московської партії» в тилу Виговського, якій вдалося розпалити «домову» (громадянську) війну — до речі, активно агітували тут і деякі православні священики, котрі переконували паству, що гетьман, мовляв, «запродав Україну ляхам» і служить варшавським і римським католикам. Але
головна причина в іншому: Виговський і вся тогочасна еліта не змогли переконати народ у тому, що їхній патріотизм — це патріотизм ідеї, а не «патріотизм» величезного майна, туго набитого гаманця...
Досі неосмислена перемога
Річницю Конотопської битви на Сумщині відзначають з 1995 року, проте всеукраїнського статусу та значного масштабу вона набула лише цього року та зібрала близько 15—18 тисяч гостей на фестиваль «Козацький родослав».
Конотопська битва проходила в кілька етапів біля Конотопа, сіл Шаповалівка, Соснівка, Попівка, Саранівка. Тож святкування, що почалися у Соснівці, продовжилися в Конотопі та Шаповалівці. Цього разу масштабна дводенна програма святкування включала в себе і візит Президента України Віктора Ющенка, який відкрив пам’ятний знак на честь 350-річчя перемоги, який встановлено на в’їзді в село Шаповалівка.
Основним майданчиком фестивальних дійств стало «Козацьке містечко» (експозиція, що ілюструвала козацьке житло та побут), а також святкова сцена. Для створення «Козацького містечка» кожен район Сумської області облаштував козацькі курені, що відтворювали побут і традиції козацької доби. Таких куренів було 19, кожен із них мав відповідну назву (Роменський курінь, Охтирський курінь, Курінь кролевецьких ткачів та інші), оригінальне оздоблення, представляв свої кулінарні звершення (серед яких, звичайно ж, був справжній куліш, рецепт якого так і не розкрили).
— Тут представлено настільки унікальні речі, що деякі з них складно побачити навіть у музеях: це й вулики, і козацькі гармати, знаряддя праці, які використовували приблизно на початку XVII століття, — зазначає Любов Демченко, член організаційного комітету фестивалю.
Уся куренева експозиція виглядала дуже колоритно, оскільки враження підсилювали виступи творчих колективів, які відтворювали епічні та історичні пісні, думи, традиції, обряди і звичаї періоду козацької доби.
Серед усього різноманіття яскраво вирізнялися вироби майстрів декоративно-ужиткового мистецтва — гончарів, майстрів із плетіння соломи. Майстриня з Києва Раїса Павленко зізнається, що мистецтво плетіння з соломи давалося їй непросто.
— Тут ви можете побачити ангелів-охоронців, ладанку з соломи (в якій зберігали ладан), багато різновидів хрестів, «дідову бороду» (символ діда-прадіда), віночки (до прикладу, жниварський — символ зібраного урожаю). Коло, як ви знаєте, символізує сонце, а отже життя, — розповіла «Дню» пані Раїса.
Гості з села Трудолюб, що під Миргородом, Петро Федерюк і Влад Селій продемонстрували, якою була кузня в часи гетьмана Івана Виговського: віз, ковальський міх, земляне горно, маленьке наковадло, набір щипків і молотків — цього достатньо було ковалеві, щоб іти з козаками в похід.
Неможливо було оминути увагою і кінний театр «Українські козаки» та безстрашно-гордовитих вершників із «оселедцями». Учасник театру Влад верхи на коні Догматику з козацькою лаконічністю каже:
— Я — українець, і цим усе сказано. Чи свято таке, як сьогодні, чи будень — відчуття українства в крові від того не змінюється!
Втім, більшість із опитаних нами гостей фестивалю сприймали свято виключно як привід для розваг та веселощів. Виявилося, що більшість із них навіть не знає, чому Конотопська битва може бути причиною для української гордості та чому взагалі про неї варто пам’ятати... Значення подібних фестивалів, присвячених великим історичним перемогам (а не поразкам) українців, складно переоцінити. Але тільки тоді, коли вони стають приводом не тільки для свята, а й для осмислення історії.
КОМЕНТАР
Ігор ЛОСЄВ, 
кандидат філософських наук, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія»:
— Українська влада і на загал українське суспільство ще побоюються ставити крапки над «і» щодо свого минулого, через те, що існує такий собі генетичний страх у багатьох українців перед точкою зору Кремля — «Великого брата». Через те у нас бояться святкувати цю дійсно блискучу перемогу, цю справжню славу української зброї. Ця поведінка не робить честі Україні як незалежній державі. Я вже не кажу про те, що будь-яка незалежна держава не повинна дозволяти зовнішнім чинникам впливати на ставлення до власної історії. У даному випадку йдеться про загальну недосконалість української державності на сучасному етапі. Ми в багатьох аспектах ще не позбулися залежності від Росії, насамперед — у духовному, економічному, політичному і т.д. Один із наших політичних діячів дуже дотепно сказав, що Україна вийшла зі складу Росії, але Росія не вийшла з України. І ця російська точка зору, російський погляд, російське бачення присутні в багатьох сферах українського мислення. Дуже шкода, що ми, створивши систему відзначання всіляких поразок (а в українській історії їх було багато), абсолютно забули про блискучі перемоги, якими потрібно пишатися. Конотоп — є насправді славою української зброї, це найблискучіша перемога в усій історії України з точки зору суто воєнних результатів цієї баталії. Історія взагалі є великим провокатором, адже в один рік підкинула нам аж два великі ювілеї: ювілей Полтавської Битви — 300 років, і ювілей Конотопської битви — 350 років. Дуже соромно і дуже прикро, що ювілей Конотопської битви не святкувався з розмахом. Це зовсім не робить нам честі.
Перегляд теми: 'ВО "Свобода" в Прилуках (Контакти, запитання, пропозиції)'
IgorUA
Постоялець
дурдом...
"
