28 лютого 2013 р. | Автор: OLEX | Переглядів: 1702 | Коментарів: 0
ПроМерський месидж
За часів радянської доби хтось із західних журналістів назвав шпиль Останкіно шприцом для ідеологічних ін’єкцій. Приміряючи цей вислів для новітньої України, проектуючи його на рідні Прилуки з їх комунальним телебаченням, можна визначити, незважаючи на відсутність телевежі, що у нас відбувається не профілактична ін’єкція, а промивання мізків. Ні, не так. Це трепанація черепа територіальної громади для підсилення нейронів, що стимулюють підсвідоме захоплення міським головою. Перепрошую за такий вступ, але останні телездобутки напередодні золотого ювілею Беркута до цього призводять.
З огидною щирістю і відвертістю одержимих «вільні» освітяни-прилучани та інші «вільні» вітали й дякували, дякували й вітали, запинаючись у завчених словах, як першокласники, стидаючись об’єктива, міському голові. Ну з вітаннями хоч і перебір, але, зважаючи на «вільність» сіячів розумного, доброго й вічного, можна змиритися. Але як залишити поза увагою полум’яні спічі гуманітарного заступника Мисана і радного секретаря Правосуда? Риторика месиджів зводилася до того, що останнім часом у друкованих засобах масової інформації (читай «Град Прилуки») розміщено матеріали, у яких критикується робота міського голови. Продовжуючи телегримаси, опліччя міського голови заявило, що така інформація не відповідає дійсності!
На окрему увагу заслуговують слова пана Мисана. Це вершина блюдолизства, це прямо-таки криве дзеркало якесь, паралельний світ та й годі. Гуманітарний речник видав, що, буцімто, прилучани, не вірте тому, що написане… Хух, у принципі можна й не вірити, а пройнятися телеістиною прилуцького телебачення. Але як бути тим громадянам, які, відірвавши замріяні погляди від голубого екрана, вломлять ногу сталевому коню на вулиці Шмідта або на колі біля Рокитного? Як увірувавшим телеправді йти по хліб із дев’ятого поверху й назад самотужки, без використання механізації ліфта? Як бути безнадійним телеманам, які ловлять посуд на полицях від проїжджаючих п’ятидесятитонних зерновозів під своїми вікнами? Пане Мисан, наш гуманітарний адвокате Беркута, як, рідненький? Можливо, Ви колись захоплювалися софістикою? Бо в інакший спосіб такі парадокси пояснити просто неможливо. Комунальна плівка телебачення подібну гуманітарну брехню витерпить, скло просвітленої оптики об’єктива стерпить, але адресати, себто громада, такі корпускули гидоти не проковтнуть. Гірше того, не пробачать.
Окрім Правосуда і Мисана, у комунальній препараторській телебачення було приготовано ще парочку декалітрів мікстур для внутрішнього споживання. Було показано декілька стурбованих прилучан, які «осуждают» відверту неправду на сторінках «Града». Дехто навіть показав свою обізнаність у визначенні поняття «Жовта преса». Убогі й обділені, невільні і німі. Відверто їх жаль за те, що в такий спосіб використовують людей. При цьому варто зазначити, що в даному випадку не Беркут є злом, а ті, хто з покірністю віслюків дозволяють перетворити себе на безвольне бидло. Любомир Гузар в одній далеко не жовтій газеті, «Дзеркало тижня», зазначає: «Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей». Саме це й відбулося і відбувається в Прилуках. Частина громади безвольна. І саме так, і самі ми перетворили Беркута на те, чим на сьогодні він є.
Говорять, що родоначальником «жовтої преси» був Джозеф Пулітцер. Журналіст, видавець, про якого пізніше сказали, що ця людина навчила Америку писати. Його стиль і засоби подання інформації у пресі на сьогодні стали хрестоматійними. Пулітцер тримав життя становлення молодої демократії на пульсі, критикуючи політиків, впливаючи завдяки чистому інструментарію свободи слова на подолання корупції, свавілля і беззаконня. Що ж, «жовта» так «жовта». Я готовий стати й бути радикально жовтим, як герой коміксів із «Нью-Йорк Уорлд», але лише коли це буде платою за червоний колір сорому облич міського очільника і його охвістя.
Наостанок. Ремарка до сказаного. Адресую її мешканцям вулиці Шмідта. Пам’ятаєте, шановні, як тоді «жовтий» від люті «Град» волав про вірменський стиль закатування грошей під час оспіваного владою «грандіозного» ремонту вашої вулиці? Пройшло декілька місяців. Сталося, як це відбулося, і що на сьогодні маємо? Одна з рекламних і не «жовтих» газет нашого міста нещодавно опублікувала оголошення про те, що приватне підприємство «Артміко» втратило всі засновницькі документи (вірменські гастролери з чайником – Ред.). Отже, вимагати відновлення вже немає в кого, кінці в гудрон. У принципі й у це можна не вірити, не тільки ж «Град» бреше…
Владислав Кіча
http://gradpryluky.info/index.php?newsid=2518
ПроМерський месидж
За часів радянської доби хтось із західних журналістів назвав шпиль Останкіно шприцом для ідеологічних ін’єкцій. Приміряючи цей вислів для новітньої України, проектуючи його на рідні Прилуки з їх комунальним телебаченням, можна визначити, незважаючи на відсутність телевежі, що у нас відбувається не профілактична ін’єкція, а промивання мізків. Ні, не так. Це трепанація черепа територіальної громади для підсилення нейронів, що стимулюють підсвідоме захоплення міським головою. Перепрошую за такий вступ, але останні телездобутки напередодні золотого ювілею Беркута до цього призводять.
З огидною щирістю і відвертістю одержимих «вільні» освітяни-прилучани та інші «вільні» вітали й дякували, дякували й вітали, запинаючись у завчених словах, як першокласники, стидаючись об’єктива, міському голові. Ну з вітаннями хоч і перебір, але, зважаючи на «вільність» сіячів розумного, доброго й вічного, можна змиритися. Але як залишити поза увагою полум’яні спічі гуманітарного заступника Мисана і радного секретаря Правосуда? Риторика месиджів зводилася до того, що останнім часом у друкованих засобах масової інформації (читай «Град Прилуки») розміщено матеріали, у яких критикується робота міського голови. Продовжуючи телегримаси, опліччя міського голови заявило, що така інформація не відповідає дійсності!
На окрему увагу заслуговують слова пана Мисана. Це вершина блюдолизства, це прямо-таки криве дзеркало якесь, паралельний світ та й годі. Гуманітарний речник видав, що, буцімто, прилучани, не вірте тому, що написане… Хух, у принципі можна й не вірити, а пройнятися телеістиною прилуцького телебачення. Але як бути тим громадянам, які, відірвавши замріяні погляди від голубого екрана, вломлять ногу сталевому коню на вулиці Шмідта або на колі біля Рокитного? Як увірувавшим телеправді йти по хліб із дев’ятого поверху й назад самотужки, без використання механізації ліфта? Як бути безнадійним телеманам, які ловлять посуд на полицях від проїжджаючих п’ятидесятитонних зерновозів під своїми вікнами? Пане Мисан, наш гуманітарний адвокате Беркута, як, рідненький? Можливо, Ви колись захоплювалися софістикою? Бо в інакший спосіб такі парадокси пояснити просто неможливо. Комунальна плівка телебачення подібну гуманітарну брехню витерпить, скло просвітленої оптики об’єктива стерпить, але адресати, себто громада, такі корпускули гидоти не проковтнуть. Гірше того, не пробачать.
Окрім Правосуда і Мисана, у комунальній препараторській телебачення було приготовано ще парочку декалітрів мікстур для внутрішнього споживання. Було показано декілька стурбованих прилучан, які «осуждают» відверту неправду на сторінках «Града». Дехто навіть показав свою обізнаність у визначенні поняття «Жовта преса». Убогі й обділені, невільні і німі. Відверто їх жаль за те, що в такий спосіб використовують людей. При цьому варто зазначити, що в даному випадку не Беркут є злом, а ті, хто з покірністю віслюків дозволяють перетворити себе на безвольне бидло. Любомир Гузар в одній далеко не жовтій газеті, «Дзеркало тижня», зазначає: «Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей». Саме це й відбулося і відбувається в Прилуках. Частина громади безвольна. І саме так, і самі ми перетворили Беркута на те, чим на сьогодні він є.
Говорять, що родоначальником «жовтої преси» був Джозеф Пулітцер. Журналіст, видавець, про якого пізніше сказали, що ця людина навчила Америку писати. Його стиль і засоби подання інформації у пресі на сьогодні стали хрестоматійними. Пулітцер тримав життя становлення молодої демократії на пульсі, критикуючи політиків, впливаючи завдяки чистому інструментарію свободи слова на подолання корупції, свавілля і беззаконня. Що ж, «жовта» так «жовта». Я готовий стати й бути радикально жовтим, як герой коміксів із «Нью-Йорк Уорлд», але лише коли це буде платою за червоний колір сорому облич міського очільника і його охвістя.
Наостанок. Ремарка до сказаного. Адресую її мешканцям вулиці Шмідта. Пам’ятаєте, шановні, як тоді «жовтий» від люті «Град» волав про вірменський стиль закатування грошей під час оспіваного владою «грандіозного» ремонту вашої вулиці? Пройшло декілька місяців. Сталося, як це відбулося, і що на сьогодні маємо? Одна з рекламних і не «жовтих» газет нашого міста нещодавно опублікувала оголошення про те, що приватне підприємство «Артміко» втратило всі засновницькі документи (вірменські гастролери з чайником – Ред.). Отже, вимагати відновлення вже немає в кого, кінці в гудрон. У принципі й у це можна не вірити, не тільки ж «Град» бреше…
Владислав Кіча
http://gradpryluky.info/index.php?newsid=2518
Додати коментар:
