Очевидно, починати пошук таких матеріалів потрібно було не в німецьких наукових установах, а у вітчизняних архівосховищах, адже тут відповідних документів удосталь. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, через їх непереконливість, а тільки звіти німецького СД і партизанських з’єднань. Думаю в неправдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі в Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому – потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі – УШПР).

Невже радянські партизани «брешуть»?

Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петру Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні.

Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УШПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців».
Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Наконец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националисты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступному записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить – это очень простая вещь… Националисты – наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай».

Свідчення німецьких документів

А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне – Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь – Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях – Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець – діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання».

Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: « УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського пост Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж».

Колківська республіка

У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами.

До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П.Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни – Ковель, Ковель – Брест і Сарни – Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Буга було поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки – Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода – радянські партизани, і від річки Стоход на Захід – повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, – якась біла пляма на карті Полісся».

«Суперсекретний» документ російських спецслужб

Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Справа в тому, що в архівах є безліч документів, котрі підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники партії регіонів, явно маніпулюючи даними.

До цього питання варто підходи не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, яка склалася в західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І справа не в прихильності до нацистського режиму – командири окремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагли отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в’язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. У свою чергу, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА.

Наприклад, у змісті одного з договорів, укладеного з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов’язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизан на залізниці. – Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. У свою чергу, українці, мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамень, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц.
Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог один одного. Упівці – не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистську роботу серед поліції та солдат дивізії СС «Галичина», припинити терор проти польського населення. Німці – не проводити продуктові та каральні операції, не відправляти українців на роботи до Німеччини.

Уже в ході цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують. «Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів зі сторони ОУН(б). – Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними, – писалося в одному зі звітів СД. – Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що виходять із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів…Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація».

До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» його у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади.

Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з декількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася можливість у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали можливість отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спецслужб; по-четверте, зустрічі з представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу ретельно її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати.

Співпраця УПА і партизанів

Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укладали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: як правило, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти – не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші відзначали, що роблять спільну справу – б’ють гітлерівців.
Коли партизани тільки з’явилися в західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад у одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій.

Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднєв: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин – Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано тільки два томи. – Авт.).

Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Під час переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога – німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією.
Утім, партизанські ватажки не завжди притримувалися визначеної тактики.

Невдоволення з цього приводу висловлював в своєму звіті секретар Рівненського підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже заключали с ними договоры о нейтралитете».
Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, його з’єднання також підписувало мирні домовленості.

З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизан змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала й не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності.

…Як бачимо, у той час договори про неведення військових дій з УПА укладали не тільки німці, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі – у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домовленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами.

Розпочнемо з тероризму, який так люблять поляки й росіяни приписувати лідерам українського національного руху. Це слово останні десятиріччя для багатьох асоціюється зі страшними терактами у світі (США, Росії, Ізраїлі), тому не дивно, що люди сприймають тероризм Бандери з позицій сьогодення, забуваючи, що тогочасні реалії і ситуація у світі істотно відрізнялися від теперішніх. Обивателям вистачає того, що вони чують від своїх політичних лідерів, які вміло користуються такою необізнаністю, щоб навішати ярлик на державного діяча. Насправді ж у той час тероризмом не гребувало багато відомих політиків.

Скажімо, польському національному героєві Юзефу Пілсудському, який повернув Польщі державність, наші сусіди наставили пам’ятників не менше, ніж комуністи Леніну в радянській Україні. Та на зорі своєї політичної діяльності Пілсудський не цурався індивідуального терору. На початку ХХ століття він зі своїми однопартійцями з Польської Партії Соціалістичної (створеної 1890 року ним же) здійснили ряд терористичних актів проти представників царської влади. Окрім того, польські соціалісти, щоб поповнити партійну казну, грабували банки, поштові потяги тощо. У цих не зовсім демократичних і – головне – зовсім не гуманних заходах Пілсудський прославився як добрий організатор. А перед тим, у 1887 році, царський уряд відправив його на 5 років у заслання до Сибіру (відбував у Керенську й Тунці) за підготовку замаху на тодішнього російського імператора Олександра III.

Восени 1930 року Пілсудський своїм наказом розпорядився провести акції «пацифікації» щодо українського населення Галичини, яке прагнуло створити власну державу й вимагало рівних прав із полякам. Цілком гуманістичною назвою (пацифікація перекладається з латини як «умиротворення», «замирення») прикривалися жорстокі репресії проти українців, жертвами яких стали сотні людей. У січні 1932 року на спеціальному засіданні Ради Ліги Націй було ухвалене рішення, що засуджувало такі дії польського уряду щодо українського населення. До слова нагадаю: на Нюрнберзькому процесі дії Бандери і УПА не були кваліфіковані як співпраця з нацистами – це питання навіть не розглядалося. Не йдеться про це й у жодному з 42 томів, на які так люблять посилатися українські комуністи.

Співпрацював Пілсудський і з нацистським режимом. Так, 26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною». Після його смерті у 1935 році дружні відносини двох держав не завершилися: 31 січня 1938 року Варшаву відвідав керівник нацистської поліції генерал Далюге, у вересні 1938 – генерал Заморський (начальник польської поліції) був запрошений друзями-нацистами на з’їзд Націонал-соціалістичної партії Німеччини, який проходив у Нюрнберзі. 15 грудня Варшаву відвідав міністр юстиції Німеччини Герман Франк, а 18 лютого 1939 року – керівник СС і головний шеф гестапо Генріх Гіммлер.
Така співпраця напередодні Другої світової війни була невипадковою, адже полякам пощастило взяти участь у розчленуванні Чехословаччини, яка стала жертвою так званої “Мюнхенської змови”. Німці “великодушно” дозволили Польщі анексувати Тєшинську область і частину Словаччини. Це вже потім, після 1 вересня 1939 року, польський уряд став активно проповідувати антинацистські ідеї.

Комуністичний терор

Кілька слів про ставлення до терору російських політиків. Вождь пролетаріату й засновник СРСР Володимир Ульянов-Ленін підтримував масовий терор, будучи противником терору індивідуального, який, вважав він, не є ефективним у боротьбі за ідеї марксизму. Так, у 23-у номері газети «Іскра» від 1 серпня 1902 року Ленін писав (мовою оригіналу): «Нисколько не отрицая в принципе насилия и террора, мы требовали работы над подготовкой таких форм насилия, которые бы рассчитывали на непосредственное участие массы и обеспечивали бы это участие». В одній із подальших статей - «Новые задачи и новые силы» - він уточнив: «Необходимо слияние на деле террора с восстанием массы».

А ось що він писав у інструкції, розробленій восени 1905 року, з промовистою назвою «Задачи отрядов революционной армии»: «Начинать нападения при благоприятных условиях, не только право, но прямая обязанность всякого революционера», який має повне право на «убийство шпионов, полицейских, жандармов, взрывы полицейских участков, освобождение арестованных, отнятие правительственных денежных средств и обращение их на нужды восстания..., немедленное разжигание революционной страсти толпы».

Як бачимо, «дєдушка» Ленін закликав здобувати владу теж не зовсім гуманними методами. Та чи здобув би він її в інший спосіб? Навряд...

Його спадкоємець Йосип Сталін політичну кар’єру теж розпочав із терору: він активно «бомбив» банки й поштові установи царської Росії на Кавказі. Найбільшої слави серед своїх побратимів-однопартійців Джугашвілі здобув після організації пограбування Державного банку на Ервінській площі в Тифлісі (нині – Тбілісі) у червні 1907 року. Безпосереднім виконавцем акту стала група Камо, що складалася зі злодіїв-рецидивістів.

Дивно, але факт: такі не зовсім приємні деталі з біографій всесвітньо відомих борців за ідеї пролетаріату не заважають російським політикам виділяти чималі кошти на утримання забальзамованого тіла Леніна в Мавзолеї в центрі Москви, а російському народові – вважати Сталіна одним із великих росіян.

До слова, терор, влаштований згаданими більшовицькими “вождями”, зокрема й в Україні, був набагато кривавішим і масштабнішим, ніж дії Бандери й Шухевича, які боролися за право народу мати свою державу й проти тих, хто грубо ігнорував таке право українців.

Європа і німці

А тепер – про співпрацю з Гітлером провідних європейських країн. Ось приклад чистого колабораціонізму Великобританії і Франції: проводячи так звану політику «умиротворення» Гітлера напередодні Другої світової війни, лідери цих держав дозволили безперешкодно 12 березня 1938 року приєднати до Німеччини Австрію. Ця подія увійшла в історію як аншлюс Австрії. Жодна з європейських країн навіть не відреагувала на загарбницькі дії фюрера. Більше того, за день до аншлюсу (11 березня) міністр закордонних справ Великобританії Є.Галіфакс запевнив у Лондоні свого колегу Ріббентропа, що вони не втручатимуться в австрійське питання, а міністр фінансів Д.Саймон пізніше цинічно заявив, що англійці взагалі ніколи не давали гарантій допомоги Австрії. Аналогічним чином повелися і США: державний секретар К.Хел повідомив, що це питання «не стосується Сполучених Штатів».

Недостатньо «замиривши» фюрера, великі європейські держави, які тепер ухвалюють резолюції, де засуджують співпрацю з нацистами українських патріотів, наприкінці вересня 1938 року підписали з Гітлером «Мюнхенську угоду», за якою «демократично» розділили територію суверенної держави Чехословаччини.

СРСР і нацистська Німеччина: об’єднані паради, спільні навчання НКВД і гестапо, взаємна любов вождів

У свою чергу, Радянський Союз, правонаступницею якого себе оголосила Російська Федерація, розпочав Другу світову війну саме як союзник нацистської Німеччини. Незадовго до початку війни ці дві країни підписали пакт Ріббентропа – Молотова (23 серпня 1939 року), яким розділили між собою сфери впливу в Східній Європі. За день до цієї історичної події Гітлер на нараді військових командуючих заявив: «Ще восени 1938 року я вирішив іти разом зі Сталіним… Сталін і я – єдині, хто дивляться в майбутнє. Так, я найближчими тижнями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталіну й разом з ним приступлю до нового поділу світу. Генерал-полковник Браухіч (головнокомандувач сухопутних військ) обіцяв мені війну з Польщею закінчити протягом декількох тижнів… Несчасних хробаків Даладьє (прем’єр-міністр Франції) і Чемберлена (прем’єр-міністр Великобританії) я побачив ще у Мюнхені, вони надто бояться, щоб атакувати нас».

Показово, що після підписання договору Сталін у Москві під час невеличкого фуршету підіймав тости за Адольфа Гітлера: «Я знаю, как сильно германская нация любит своего Вождя, и поэтому мне хочется выпить за его здоровье». Факт співпраці СРСР із Німеччиною вже у 1989 році визнала Верховна Рада тоді ще Радянського Союзу, і урядовці вибачилися перед світом за свою поведінку. Утім, правлячий нині у РФ тандем Медведєв – Путін, схоже, не вважає ці факти співпрацею з нацистами й активно відстоює сталінську позицію, згідно з якою пакт нібито підписувався, щоб відкласти початок війни.

Як наслідок, згідно з даними дослідження Всеросійського центру вивчення суспільної думки 57% росіян не бачать нічого страшного в цьому договорі (тобто у співпраці СРСР із фашистською Німеччиною).

У рамках співпраці СРСР і Німеччина активно обмінювалися досвідом роботи спецслужб – НКВД і гестапо, для їх спільних навчань у м.Закопане навіть було створено навчальний центр. Під час бойових дій проти Польщі командири передових частин нацистської і радянської армій здійснювали обмін спеціальними офіцерами зв’язку. Після капітуляції Польщі союзники 22 вересня 1939 року в місті Бресті провели спільний парад. Можливо, комусь не подобається слово “парад”? Тоді нехай буде військова маніфестація (саме так пише у своїх мемуарах комбриг Семен Кривошеїн, який командував на цьому заході радянськими окупаційними військами, а ось генерал Гейнц Гудеріан, командир німецьких частин, у своїх спогадах називає цю акцію парадом).

А судді хто?

Історики й політики пояснюють співпрацю з Гітлером намаганням захистити свої держави від неминучої війни. Що ж, це їхнє право. Поляки впевнені, що терористичні акти Пілсудського проти царської Росії були спрямовані на здобуття польської державності, яка була знищена після Третього поділу Польщі. Нинішні лідери російських і українських комуністів Г.Зюганов і П.Симоненко не бачать нічого крамольного в терористичних актах Сталіна й підтримці таких дій Леніним, бо вважають, що в такий спосіб вони ефективно боролися з ненависним їм буржуазно-капіталістичним ладом. Я не маю наміру критикувати такі методи боротьби і співпраці, бо вони на той час були поширені в Європі, і кожен виходив зі своїх інтересів, переслідував певні цілі. Та чи мають право, з огляду на це, російські діячі, а подекуди і європейські політики звинувачувати в тероризмі Бандеру, який боровся за незалежність України тими ж методами, що й Пілсудський і Сталін свого часу? Чи є морально виправданими закиди щодо співпраці лідерів ОУН і УПА з Гітлером, коли в «суддів» самих рильце в пушку?
Підсумовуючи сказане, виділю кілька пунктів, які дуже рекомендував би в майбутньому брати до уваги європейським і українським політикам.
Наступного разу, коли Європарламент надумає писати резолюцію щодо України і забажає включити туди якісь пункти історії, що не влаштовують наших сусідів - поляків чи росіян, - євродепутатам як людям цивілізованим і толерантним слід розглядати історичні події чи постаті не лише з позицій інших держав, будь то Польща, РФ чи ще хтось, а брати до уваги й позицію українських науковців, політиків, громади. А найкраще – створити групу з відомих іноземних істориків, які б вивчили різні точки зору і зробили об’єктивні висновки. Принаймні так робиться в цивілізованому світі.
Інакше не варто порушувати питання героїзації історичних постатей (пам’ятаючи стару армійську приказку: «Іншою стороною героїзму є чийсь злочин»), бо у біографіях героїв кожної країни за бажанні можна знайти багато темних і неприємних сторінок.