Російський історик Ключевській небезпідставно вважав Андрія Боголюбського, князя Суздаля або Залісся, як називалася в ХІІ столітті сучасна Центральна Росія, першим власне російським князем. „З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену”, – писав російський історик Ключевський. Нещодавно від дня „виходу великороса на арену” минуло 850 років – 1156 року Андрій Боголюбський стає князем Залісся – Володимиро-Суздальського князівства.
З ХІІ століття нащадки старшого сина Володимира Мономаха – Мстислава Великого (1125-1132 рр.) княжили переважно в Україні, та все ще періодично залежних від Києва Смоленську та Новгороді, а нащадки молодшого сина – Юрія Довгорукого – дедалі більш автономно керували в Заліссі (сучасній Московській та навколишніх областях Росії).
Чому ж така велика увага цьому князеві? Річ у тім, що до нього всі князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина ("отчина" – це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської, та частин Черкаської і Полтавської областей. Руссю в ті часи називалася лише ця територія Центральної України, а починаючи кінця 12 століття – і Західна Україна. Вся решта земель, підконтрольних Рюриковичам (Залісся, Новгород, Полоцьк, Псков тощо) Руссю не вважалися, а, отже, не були й Батьківщиною чи отчиною для князів-Рюриковичів.
Всі князі династії зобов‘язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.
Літопис повідомляє зворушливу історію, коли князь Ростислав, онук Володимира Мономаха, який все життя княжив у далекому Смоленську, відчувши, що вмирає, сказав: "Не можу я тут лягти. Повезіть мене до Києва. Якщо мене Бог візьме в дорозі, то покладете мене, за отчим благословінням, у Церкві святого Феодора (у Києві). Якщо ж Бог відпустить недугу сю, то пострижуся в Печерському монастирі".
Коли іншого князя – сина Володимира Мономаха, прагнули вигнати з Русі і відправити до Курська, він сказав: "Я волю на своїй отчині смерть прийняти. Краще мені смерть з дружиною на своїй отчині і дідізні узяти, ніж Курське княжіння".
Саме Андрій Боголюбський, засновник села Боголюбово під Суздалем, та його нащадки, переступили цю традицію, якій всі князі династії Рюриковичів були вірні три століття – вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.
Батько Андрія Боголюбського, Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Однак Юрій Довгорукий був князем-невдахою – його тричі виганяв з Києва молодший від нього Ізяслав Мстиславич.
Син Юрія Довгорукого Андрій уже не хотів жити на Русі. „Пішли додому затепло, на Русі нам місця нема”, - казав він батькові, який, попри все, тримався мрії про Київ. Андрій Боголюбський, вихований усе життя в Суздалі, вже не вважав Русь своєю Батьківщиною. Тим більше, що він був сином половчанки, дочки хана Аєпи. Зовнішність суздальського князя, відтворена радянським ученим Герасимовим по його останках, досить характерна для походження князя. А на той час більших ворогів, ніж половці, у Києва і Русі не було.
Сам Андрій Боголюбській в боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів половців – основного ворога Русі.
Водночас, головною причиною опозиційності Суздальського Залісся проти Русі були не родинні зв‘язки князів з половцями, а природні геополітичні інтереси нового народу, який народився в Заліссі від сплаву фіно-угорських племен, під впливом церковнославянського мови та первинної київської адміністрації. До речі, назва Суздаль, як і більшість власних назв Центральної Росії, має фіно-угорське походження.
Кияни у відповідь теж не взлюбили Андрія Боголюбського. Через це, після того, як після смерті Ізяслава Мстиславича на княжіння у Київ таки потрапив Юрій Довгорукий, Андрій постійно сидів у фортеці Китай-город, що була на місці сьогоднішньої Китаєвої пустині, сьогодні – в межах міста.
Через те, що він жив у фортеці Китай-город та майже не виходив із неї, кияни й брати-князі прозвали його „Китаєм”.
Річ у тім, що слово „кита” староукраїнською мовою означає плетіння (звідси, наприклад, слово „китиця”).
Усі містечка-фортеці на Київських горах віддавна мали штучні укріплення, зроблені з переплетених дерев‘яних каркасів, заповнених землею. Залишки такої стіни від VI-VII століття вчені знайшли на Старокиївській горі, біля сучасного Історичного музею. Поверху такі стіни мали критий хід – заборола з бійницями. Ззовні стіна обмазувалася глиною (аби уникнути підпалу), та фарбувалася вапном (українські хати мали приблизно таку ж конструкцією стін). Вся фортеця виглядала білокам‘яною, сяяла на сонці і гарно увінчувала пагорби. За бойовими якостями така стіна не поступалася кам‘яній – каміння з пороків – камнеметів просто в‘язли в ній, тоді як кам‘яну стіну вони розбивали. Основним недоліком таких фортець була недовговічність таких стін, їх часто треба було лагодити.
Під час мандрівок у Монголію наші князі побачили велику китайську стіну, і назвали всю тамтешню країну звичною назвою – Китай.
В Україні „білокам‘яні” фортеці увінчували київські гори: Боричів, Старокиївську, Дитинку, Хоривицю, Щекавицю, а також Білгород (нині село Білгорода на околиці Києва), Вишгород, Родень, Витичів, Переяслав, та чимало інших українських міст – в тому числі й Китай-город, у якому закрився Андрій Боголюбський під час князювання в Києві його батька. Після смерті Юрія Довгорукого протистояння між киянами та суздальцями-„залішанами” тільки загострилося. Як пише літопис, суздальців було вибито в Києві та по всіх містах Русі.
У 1169 році князь Китай захопив Київ, відбивши його у Великого Київського князя Мстислава Ізяславича, сина головного ворога Юрія Довгорукого. Перед тим Андрій Боголюбський утік з Русі до Суздаль, викравши ікону Вишгородськой Богоматері, яка тепер в Росії називається Володимирською.
Захопивши Київ, суздальській князь влаштував небувалий розгром. Літопис пише: "І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в‘язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали ... Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота невтішима, і сльози бесперестанні. Це ж все зроблено за гріхи наші".
Літописець називає військо Андія Боголюбського „поганими”. Так у літописах називаються виключно іноземці, та й то язичники.
Після такого тріумфу князь Китай розперезався. Він навіть почав наказувати князям київської династії. Правда, отримав відкоша.
Андрій Боголюбській сказав Роману (сину саме того Ростислава, який їхав умирати до Києва): "Не ходиш ти в моїй волі з братами своїми, так піди ти з Києва, а Давид — з Вишгорода, а Мстислав — з Білгорода. А ось вам Смоленськ, їм і поділіться".
Очолив опір Мстислав. Як пише літопис, "Мстислав від юності звик не боятися нікого, а тільки Бога одного берегтися. І повелів він, Андрєєвого посла узявши, постригти [йому] перед собою голову і бороду, сказавши йому: "Іди ж до князя свого і скажи йому: "Коли ти з такими словами прислав не яко до князя, а як до підручної і простої людини, то що ти задумав, то і роби. Хай Бог розсудить". Андрій зібрав воїв своїх — ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, і новгородців, і рязанців, - і, порахувавши їх, знайшов, що їх п‘ятдесят тисяч. І послав він, сказавши їм: "А Мстислава, схопивши, не учиніть же йому нічого, а приведіть його до мене".
Як пише літопис, під Вишгородом "Мстислав ударився з полками їх, і потоптали вони середній полк, а інші супротивники, побачивши [це], оточили його, тому що Мстислав в‘їхав в них з невеликим військом. І тоді змішалися обидва, і велике було сум‘яття, і стогін, і крик сильний, і голоси невідомі, і видно було тут, як ламалися списи, і [чутний] був дзвін зброї, від великого пилу не впізнати [було] ні кінного, ні пішого".
Киянам допоміг луцкий князь Ярослав Ізяславіч, точніше слух про нього: "І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світанку, в сум‘ятті великому, не маючи можливості утриматися, побігли через Дніпро, і багато їх топилося. І виїхав Мстислав з міста з дружиною своєю і, наздогнавши їх, дружина його ударила на обоз їх, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту утер з дружиною своєю і немало мужності показав з мужами своїми".
Цей розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 року.
Як пише вітчизняний літопис, "так повернулася вся сила Андрія, князя суздальського, а зібрав він всі землі, і безлічі воїв не було числа. Прийшли вони зарозумілими, а покірливими відійшли в доми свої. Сим так і збулося слово апостола Петра, який сказав: "Той, хто підноситься – змириться, а хто упокорюється — піднесеться".
У Заліссі, як це часто траплялося і в майбутньому, зовнішня поразка створила внутрішні проблеми для влади. Народ не пробачив їй провал у підкоренні інших земель. Незабаром після вишгородського поразки, 28 червня 1174 року Андрій Боголюбській був убитий змовниками, і тіло князя лежало на вулиці, поки народ грабував хороми. Примітно, що дорікати змовникам і ховати князя залишився тільки його придворний киянин Кузьмище Киянин. Так завершився життєвий шлях князя Китая – засновника Росії.
OLEX
З Новим Роком!
Номер: 1
З: UA, Прилуки
Зареєстрований: 21 листопада 2006 р.
Повідомлень: 11852
Попереджень: 0
Нагороди:
В Киевской Руси матерились только московиты
Комплексы неполноценности московитов удерживают большинство представителей этого народа в плену нецензурных слов и выражений. Которые просто противоестественны любому нормальному и уважающему себя человеку.
Вокруг русских матов существует масса мифов, не соответствующих действительности. Например, российские лингвисты и историки распространили о мате два мифа: что русские стали материться в ответ на «татаро-монгольское иго» и что матерщина – якобы «порождение славянского язычества».
На самом деле славяне никогда не матерились. В том числе у белорусов и украинцев, как и у поляков, до российской оккупации 1795 года самыми скверными ругательствами были только «курва» (продажная девка) и «холера» (болезнь). Ни Киевская Русь, ни ВКЛ, ни Речь Посполитая не сохранили ни одного документа с матом и ни одного распоряжения властей о борьбе с матерщиной, хотя в Московии подобных документов в огромном избытке.
Если бы не российская оккупация, то белорусы (литвины), украинцы и поляки не матерились бы и сегодня. Сегодня, впрочем, поляки все-таки почти не матерятся, а словаки и чехи ВООБЩЕ не матерятся.
И это вполне нормально, ибо большинство народов мира не знают матов – как не знали их и славяне, балты, романцы, германцы. Сексуальная лексика у них крайне скудная (по сравнению с русской), а многие языки вообще при сквернословии не используют сексуальные темы. Например, французское «con» передает с разными артиклями название и мужского, и женского полового органа, а предел сквернословия французов – просто назвать оппонента этим словом. И лишь только в английском языке и лишь в начале ХХ века, и лишь в США – появилось ругательство «mother fucker», аналога которому нет в Европе, и которое было калькой русских матов – его и внесли в язык США эмигранты из России (см. В.Бутлер «Происхождение жаргона в США», 1981, Нью-Йорк).
Таким образом, матерщина – это вовсе не «порождение славянского язычества», ибо славяне-язычники не матерились.
Мифом является и суждение, что «в древней Руси матерились». В Киевской Руси никто не матерился – матерились только в Московии, но она-то как раз Русью и не являлась.
Первые упоминания о странной привычке московитов говорить матами историки находят в 1480 году, когда князь Василий III наравне с сухим законом требовал от московитов перестать материться. Затем Иван Грозный велел "кликать по торгам", чтобы московиты "матерны бы не бранились и всякими б непотребными речами скверными друг друга не укоряли".
Високою є ймовірність того, що величезна країна впаде протягом найближчого часу... Маловірогідно, що система протягне більше п‘яти років... Бжезинський передбачав, що Росія розпадеться в 2012-му...
Росія в цифрах і фактах
За даними Інституту соціально-економічних досліджень Російської академії наук, на 2011 рік у Росії вже налічувалися 4 мільйони бомжів, 3 мільйони жебраків, близько 5 мільйонів безпритульних дітей.
Ну і що з того? – скаже читач. Якого щодня за допомогою телебачення з головою занурюють у вселенський мурашник на блакитній нашій планеті.
Річ у тому, що російська статистика – передвісник реальної катастрофи.
...Сучасна РФ давно втратила продовольчу незалежність і безславно доживає свої дні, по-хижацьки розбазарюючи дефіцитну вуглеводневу сировину, годуючи населення буйволятину, кенгурятиною і іншими низькосортними продуктами харчування.
Збанкрутіла влада залишає в спадок практично повністю зруйновану інфраструктуру, промисловість і сільське господарство. Жити як і раніше, розпродаючи енергоносії і купуючи продовольство за кордоном, можливості не буде, оскільки запаси нафти ось-ось вичерпаються, а видобуток газу почне падати через виснаження родовищ. Доведеться екстрено вживати непопулярним заходів, мобілізовувати людей на трудовий і сільськогосподарський фронт.
Оптимістично налаштовані російські експерти пропонують готуватися до виживання і розбудови нової цивілізації з опорою на екологічні пріоритети. Більшість людей будуть вимушена займатися спочатку переважно важкою ручною працею, оскільки і з сільгосптехнікою, і з пальним, і навіть з тягловими тваринами будуть неймовірно великі проблеми. Більшості колишніх офісних працівників неминуче доведеться освоювати нові професії землероба і доярки.
Проблема посилюється тим, що в Росії 90% освічених молодих городян ні до чого не готові, окрім як папірці в офісах перекладати. А сільська молодь – переважно пиячить.
...Одну тему боязко стороною обходять російські експерти. Що буде з ядерною зброєю? Чи стануть бомби і ракети надійно зберігатися в умовах загального краху? Хто займе місце біля пультів замість політично і морально деградованих російських офіцерів, для яких обов’язок хоч якось нагодувати сім‘ю стане вище обов’язку перед фантомом вітчизни?
Арктику называют "Клондайком XXI века", и это сравнение касается не только богатств этих регионов, но и методов, которыми велась и ведется борьба за право владеть ими. Не успели "Роснефть" и британская BP подписать соглашение об обмене акциями и обнародовать совместные планы по добыче нефти в Карском море, как началась кампания по срыву этого партнерства, в которой уже успели поучаствовать политики, журналисты, экологи и представители бизнеса.
Лидер оппозиционной партии лейбористов Великобритании, бывший министр по вопросам энергетики и окружающей среды Эд Милибэнд призвал к тщательному расследованию сделки между ВР и "Роснефтью". Члены Конгресса США усмотрели в ней угрозу для национальной безопасности и пригрозили отменой ранее обещанных ВР льгот по взиманию штрафа за последствия аварии в Мексиканском заливе. Мировые СМИ вылили на обе компании ушаты грязи. Экологи из российского отделения Всемирного фонда дикой природы (WWF) атаковали Минприроды РФ за выдачу лицензии на разработку недр на территории особо охраняемой природной зоны. Консорциум ААР, являющийся партнером ВР по ТНК-ВР, подал в Высокий суд Лондона иск, заблокировавший процедуру обмена акциями и другие формы сотрудничества ВР с "Роснефтью".
Поводом для судебного разбирательства стали нарушения, касающиеся двусторонних соглашений между ВР и ААР, в соответствии с которыми все проекты этих компаний на территории России и Украины должны реализоваться через ТНК- ВР. Право на самостоятельные действия появляется у членов соглашения в том случае, если совет директоров ТНК-ВР откажется от данного проекта. При подписании соглашения между ВР и "Роснефтью" эта процедура была нарушена. Здесь возникают естественные вопросы к юристам, готовившим "сенсационное соглашение" между "Роснефтью" и ВР. Но дело не только в этом.
В апреле прошлого года не меньший ажиотаж вызвал визит российского президента в Норвегию, в ходе которого были достигнуты принципиальные договоренности о разделе спорной части Баренцева моря. В сентябре 2010 года стороны подписали соответствующий договор, значение которого не сводится к разрешению конкретного территориального спора. Гораздо более важным результатом стал фактический отказ Москвы от секторального раздела Арктики. Тем самым Россия одним махом отказалась от всех своих преимуществ, связанных как с ее географическим положением, так и с тем, что в течение всего ХХ века только СССР, чьим правопреемником является Россия, всерьез работал в арктической зоне, вкладывая туда немалые ресурсы.
Поначалу эта уступка была высоко оценена всеми заинтересованными сторонами, претендующими на свою долю арктических богатств. Политики и мировые СМИ хвалили Москву за то, что она согласилась сдать свои интересы, делая ей весьма двусмысленные комплименты. В частности, подчеркивалось, что "теперь на Россию будет труднее навесить ярлык колониальной державы, стремящейся к захвату территорий в духе XIX века". Британская The Financial Times расценила договор с Норвегией как "движения России к более мягкому тону внешней политики" и "демонстрацию способности Москвы к реализации национальных интересов в рамках общепринятых правовых норм". Но всеобщее ликование длилось недолго.
В ноябре 2010 года, т.е. через два месяца после подписания российско-норвежского соглашения, в ходе Лиссабонского саммита был запущен проект создания "северного мини-НАТО" в составе Дании, Финляндии, Швеции, Литвы, Латвии и Эстонии. Авторы этой идеи практически прямо заявили, что одной из его главных целей является ограничение притязаний России в Арктике. Или, как выразился теперь уже бывший посол США в Норвегии Бенсон Уитни, "присматривать за полярными медведями и русскими". Особую пикантность ситуации придает тот факт, что в рамках ожидавшегося сближения с альянсом был приглашен российский президент. Т.е. пока Медведев искал со своими партнерами консенсус по ПРО, в соседнем зале для России готовили новый сюрприз.
Две недели назад организационные вопросы, связанные с созданием "мини-НАТО" обсуждались на Североевропейском саммите. Он проходил в Лондоне под председательством британского премьера Дэвида Кэмерона. В работе саммита также участвовали лидеры Исландии, Швеции, Дании, Финляндии, Норвегии, Эстонии, Латвии и Литвы. И снова никто не скрывал, что задачей нового альянса является координация действий по "сдерживанию усилий России по межеванию и освоению арктического шельфа и природных ресурсов Арктики".
Таким образом, есть все основания говорить о попытке подтянуть к решению проблем Арктики НАТО. И это еще раз свидетельствует о том, что уступки Москвы не способны изменить настрой ее западных партнеров, всегда готовых, забыв о собственных разногласиях, объединиться против России. С другой стороны, в реакции западных стран, особенно США и Канады, имеется некоторый элемент истерики, связанный с их запаздыванием в гонке за Арктику. Эта нервозность чувствуется в их реакции на попытки России застолбить за собой право на освоение шельфа в районе хребта Ломоносова.
Действительно, Россия первой провела геологические исследования этого района и установила, что подводные хребты являются продолжением Сибирской континентальной платформы. В 2001 году Москва подала соответствующую заявку в Комиссию ООН по морскому праву, но она была отклонена за отсутствием достаточных доказательств. В 2007 году в регион направилась экспедиция Чилингарова, которая установила российский флаг из титана на дне Северного Ледовитого океана и привезла пробы почвы. Эта экспедиция, как отметили многие западные СМИ, продемонстрировала миру способность России подкрепить свои территориальные претензии физическим присутствием в регионе. Но этого недостаточно для оформления права на этот регион. А новая заявка так и не готова. Ранее речь шла о том, что она будет подана в 2011 году, а теперь срок сдвинут на 2013 год. Будет ли она удовлетворена - большой вопрос.
Москва постоянно делает громкие заявления о готовности любой ценой защищать свои интересы в этом регионе. И тут же идет на уступки. Трубит о своих будущих достижениях, о космической системе наблюдения "Арктика", о плавучей атомной электростанции, предназначенной для обслуживания скважин "Газпрома" на арктическом шельфе. Устраивает показательные акции, размещая свою символику на хребте Ломоносова и на Северном полюсе. И тем самым дает повод для разговоров о "российской экспансии". Много говорит о своих правах, но не может добиться их юридического подтверждения.
Тем временем Норвегия без лишнего шума подала заявку и в 2009 году получила от ООН право на большие территории в Норвежском и Баренцевом морях и в Северном Ледовитом океане. Канадские и американские арктические экспедиции, тоже без шума, собирают в регионе данные в поддержку своих притязаний на хребет Ломоносова. В других частях Арктики столь же тихо работают Дания и Норвегия. При этом официальные представители этих государств постоянно говорят о важности поиска консенсуса, о сотрудничестве и недопустимости милитаризации региона. Но подтягивают в регион НАТО и не жалеют усилий для срыва любых затеваемых Москвой проектов.
Отсутствие видимых успехов Москвы на арктическом направлении вряд ли объясняется регулярными и консолидированными атаками на нее со стороны других стран, претендующих на освоение богатств этого региона. Скорее наоборот, привычка использовать инструменты пиара на фоне отсутствия внятной позиции вредит России в глазах партнеров и превращает ее в "мальчика для битья".
У глобальному масштабі з алкоголізмом пов’язані 6,2% усіх випадків смерті чоловіків і 1,1% усіх випадків смерті жінок. У Росії кожен п’ятий випадок смерті чоловіків пов’язаний з пияцтвом.
Про це йдеться в новій доповіді Всесвітньої організації охорони здоров‘я (ВООЗ) про стан в області споживання алкоголю і здоров‘я в різних країнах світу. Він був представлений в рамках наради мережі національних партнерів ВООЗ щодо здійснення Глобальної стратегії скорочення «шкідливого вживання алкоголю», яке завершилося 11 лютого.
Пияцтво — одна з основних причин смертності та захворювань серед населення. Щороку в світі від хвороб і травм, пов‘язаних з шкідливим вживанням алкоголю, вмирає 2,5 мільйона осіб.
Автори доповіді зазначають, що близько 4% всіх випадків смерті пов‘язані з алкоголізмом. Велика частина з них — результат травм та хвороб, що пов‘язані з пияцтвом. Вживання алкоголю призводить до ракових захворювань і серцево-судинних проблем. Алкогольна залежність, як правило, супроводжується цирозом печінки.
Згідно з доповіддю, в середньому в світі на кожну людину, старше 15 років, доводиться 6,15 літра алкоголю на рік. В останні роки помітно збільшилося вживання алкоголю в країнах Африки і Південно-Східної Азії.
Алкоголь — величезна проблема для молоді. У глобальному масштабі в рік він призводить до загибелі 320 тисяч молодих людей у віці від 15 до 29 років. У цій віковій групі з алкоголізмом пов‘язані 9% усіх випадків смертності.
ВООЗ пропонує державам встановити мінімальний вік для споживання алкогольних напоїв, здійснювати державну монополію на роздрібну торгівлю ними, обмежувати години і дні продажу алкоголю. Крім того, рекомендується підвищувати податки на алкоголь і вживати більш суворі заходи щодо нетверезих водіїв. Державам пропонується активно впроваджувати науково-обгрунтоване лікування алкогольної залежності.
Пассажирам общественного транспорта в целях безопасности не стоит говорить о политике, а также читать порнографические книги. Такие рекомендации появились 22 февраля в столичных маршрутках.
"Одевайтесь нейтрально, неброско, избегайте военных цветов одежды и формы, не разговаривайте на политические темы, не читайте порнографических, политических или религиозных публикаций", — гласит листовка "Безопасность на транспорте", расклеенная в маршрутных такси.
Текст объявления взят из главы "Энциклопедии безопасности", посвященной поведению во время захвата самолета террористами. В немного измененном виде подобные рекомендации также размещены на сайте управы Лосиноостровского района, района Зюзино и городского округа Черноголовка.
Как рассказали Каспарову.Ru в ООО ТК "Стройтехника", в чьих маршрутках обнаружились объявления, подобные материалы централизовано рассылаются всем перевозчикам из департамента транспорта и связи правительства Москвы.
"Правила приходят от департамента транспорта, мы их увеличиваем, распечатываем и ответственности за них не несем", — объяснил диспетчер Василий Васильков.
Общественный Комитет по Преодолению Геноцида Русского Народа сообщает Вам о том, что по данным Центрального Аналитического Центра РФ отдела ЗАГСа на 1 июня 2010 г. в Федерации по документам числится живого населения только 89 654 325 человек, а не 142 000 000, как заявлено официально в переписи населения.Российской
За 2009 год умерло 5 000 854 человека. В период с 01.01.2010 г. до 1 июня 2010 года умерло 4 678 856 человек. Каждый квартал правительство фиксирует отчёты ЦАЦ РФ, но реально цифры обнародует совсем другие. В течение 10-15 лет ожидается смертность около 40 000 000 человек (данные предоставлены сотрудницей ЦАЦ РФ Улитиной Екатериной, официально опубликованы в газете «За Русское дело» 8 (160) за 2010 год, per. свидетельство 012225 МП РФ от 10.12.1993 г.).
Информация официально не опровергнута. Данное обстоятельство позволяет считать её достоверной |Факт преступного сокрытия чудовищного по масштабам УМЕРЩВЛЕНИЯ людей указывает на умышленное создание режимом Российской Федерации (во всех её ветвях и подразделениях) таких жизненных условий, которые рассчитаны на полное физическое уничтожение населения России.
Московія вдалася до простої маніпуляції з назвою... Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?..
Коли проблеми неможливо розв’язати, їх вирішують перейменуваннями. З 1 березня зіпсованої «перевертнями в погонах», насильством і продажністю міліції в Росії не існує – там віднині поліція.
Хоча, якщо табуретку назвати собакою – чи виросте від того в неї хвіст?
Російські філологічні вправи були б кумедні, якби не стосувалися України.
На прес-конференції в УНІАН депутат Держдуми Росії Сергій Марков розповів, що зараз усередині РФ тривають бурхливі дискусії, що таке Росія. «Це молода двадцятирічна політична країна чи це, перш за все, тисячолітня Росія, а нинішня Росія – це лише форма буття в історії. Іде бурхлива дискусія, особливо після подій 11 грудня на Манежній площі, з приводу російського народу. Російський народ всередині Російської Федерації – це державотворчий народ разом з іншими, чи в нас є, перш за все, політична нація – росіяни?»
А потім від цих міркувань про долю Росії депутат Держдуми перейшов до України: «В українській сучасній лексиці часто відбувається підміна понять. Наприклад, часто говорять «російська мова». Це груба помилка, яка спеціально робиться націоналістами. Тому що це ніяка не російська мова, а «русская».
Варто відзначити, що насправді «грубу помилку» – називати московитів росіянами – наказав зробити ще цар Петро І. А «руською мовою» ще в XVII-XVIII століттях називалася українська. Приміром, церковнослов’янсько-український («словено-руський») словник початку XVII століття Мелетія Смотрицького дає таке: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устни свои же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады».
Як бачимо, руська мова в Середньовіччі – це українська. Тієї «руської мови» росіянин Марков навряд чи второпає без перекладача.
Чи, за Марковим, Мелетій Смотрицький теж був націоналістом?
Значно цікавіше дискутувати з компетентними істориками. Але в них чомусь погляди збігаються.
Академік Петро Толочко, попри відомі політичні погляди, також вважає, що назва Русь – місцевого походження, що виникла на території України: "Вочевидь, "Русь" - дуже давнє слово іраномовного походження, пов‘язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII - IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі й перейшло на слов‘ян. Не випадково літописець писав: "Поляни, іже нині зовомая Русь". Інакше кажучи, слов‘яни з племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов‘язані й давні імена річок – Росі, а також її приток Росави й Роставиці".
Перший історично зафіксований напад скандинавів (на Англію) відноситься до 787 року. Це перша дата появи вікінгів у міжнародній історії.
Проте ще в IV ст. н. е. готський історик Йордан згадує плем‘я россомонів, учасників антського союзу племен на Нижньому й Середньому Дніпрі.
Назва Русь з‘являється вперше задовго до варягів – у середині VI століття. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор говорить про народ Північного Причорномор‘я і Подніпров’я як про народ "рос".
У "Житті Стефана Сурозького" – творі невідомого автора Х століття – у зв‘язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі.
У "Хронографії" Феофана (810-814 роки) вказано, що роси становили частину флоту імператора Константина V в 774 році, хоча деякі дослідники твердять, що тут йдеться про червоний колір кораблів, що грецькою співзвучно з назвою "рос".
Близько 821 року Географ Баварський називає русів поряд із хозарами.
Середньоазійський учений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.
У франкській хроніці "Бертинські анали" від 839 року про посольство візантійського імператора до двору імператора франків хроніст-очевидець пише: "Він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби". Таким чином, уже в 830-х роках руси мали впливово володаря.
Усе це теж було задовго до варягів.
Перші ж достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов‘ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім‘я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване в VI-VIII століттях.
Найбільш достовірно назва і походження Русі трактується тим, що певна частина сарматських племен (найімовірніше – частина роксоланів) осіла в зручному місці в середині Дніпра – давньому цивілізаційному осередку, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі й набігів. Поступово плем‘я росів асимілювалося слов‘янами, водночас зберігши й поширивши на слов‘ян основні компоненти своєї культури та племінну назву.
Цікаво, що мандрівники фіксували в русів у Х-ХІ століттях шаровари й шапки з шликами, назву "жупан" для позначення керівника.
Слово "Україна" вперше з‘явилося в літописах у 1187-го – того ж року, коли було написано "Слово о полку Ігоревім". Вживання назви “Україна” в літературі ХІІ-ХV століть свідчить, що в той період термін "Україна" вживався як синонім "князівства", "землі".
Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна". І нині по-українськи слово "країна" означає власне країну.
Слово "українянин", яке зустрічається вже в ХІІІ столітті, а пізніше "українець", відповідно, означало "земляк", "співвітчизник".
Тому Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України.
У такій подвійній назві Україна типова. Це швидше правило, ніж виняток. Колись Франція звалася Галлією, а Іспанія – Іберією. До англосаксонського завоювання сучасна Велика Британія звалася просто Британією, потім Альбіоном, потім Англією, а сьогодні використовує одразу дві назви.
Китай змінював назву щоразу зі зміною правлячих династій.
Пізніші спроби привласнити назву Русі – це просто спроби колишніх околиць підняти свій престиж. Так, Німеччина в Х столітті назвала себе на честь Риму, а Румунія – навіть у ХІХ столітті.
Московія почала претендувати на спадок Русі щонайменше через п’ятсот років після князя Володимира з появою ідеї "третього Риму", через кілька століть після того, як були припинені державні зв’язки з Києвом.
Якщо українців це зможе втішити, то Московія з не меншим ентузіазмом аж до ХІХ століття претендувала на спадок другої Римської імперії, тобто Візантії.
Насправді Росія має таке ж відношення до "Кыєва" і князя "Володымира", як, приміром, Індія до англійського короля Георга. Між тим, у Росії є своя справді велика історія, особливо починаючи з XVIII століття. Але чомусь Росії її здається мало.
Українці ніколи не визнавали позбавлення їхньої країни імені "Русь". З часів Романа Великого всі галицько-волинські князі називалися "князями й господарями Руської землі", або "всієї Руської землі", а на їхніх печатках був відображений напис - "король Русі".
Гетьман Богдан Хмельницький у офіційних документах і в дипломатичному листуванні називався "господарем всієї Русі", "єдиновласником і самодержавцем руським".
У XVIII столітті в Україні з‘являється геніальний історико-політичний твір - "Історія русів", який стверджує однозначний український характер Русі. Українські козаки в XVI-XVII століттях вважали свої походи на Стамбул продовженням походів Київських князів на Константинополь.
Тарас Шевченко у своїх творах не застосовує щодо Росії слів "Русь" і навіть "Росія", а завжди писав про "Московщину". В українській мові з ХVIII століття є слово "росіяни", яке поступово замінило «московіти», у той час як прикметник «руський» залишено для всього, пов‘язаного з Київською середньовічної державою.
Тобто в Україні еліті від початку було зрозуміло, що з боку влади Московії мала місце проста маніпуляція назвою.
Якби Росія, приміром, зараз назвала себе Китаєм, невже вона б мала право претендувати на спадок і досягнення династії Цинь?
У Києві російський депутат Марков також порадував відкриттям, що «суржик – це прамова, це проторосійська мова, з якої сформувалися літературні російська, білоруська, українська мови». Як влучно цікавиться видання «Обком», «враховуючи, що український суржик як такий формувався шляхом накладення російськомовних канцеляризмів і неологізмів на утверджену граматичну основу української мови, то що слід вважати протомовою слов‘ян? Слова на зразок «прідсідатель», «обізяна», «марожене» або «самальот»?
Варто відзначити, що історія маніпуляцій з назвами має в Росії глибоку традицію. Нещодавно ця країна звалася СРСР, а до того Московським царством, перед тим – Суздаллю й Заліссям.
Якось село Дедіново під Москвою почали називати «Макарами». Тому що цар Петро І спитав одного селянина: «Як звати?» Той відповів: «Макар». Цар відповів «Хорошо». Після цього всі селяни, щоб сподобатися царю, почали відповідати йому, що вони Макари.
Тож чи варто дивуватися лінгвістичним вправам депутата Маркова?
Олександр Палій, історик, автор книги "Ключ до історії України" (2005), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл "Історія України" (2010)
У Києві російський депутат Марков також порадував відкриттям, що «суржик – це прамова, це проторосійська мова, з якої сформувалися літературні російська, білоруська, українська мови».
Рашисти і не таке придумають.
-----
Повідомлення редагувалося 1 разів. Останнє редагування: chuvak (24 березня 2011 р., 21:42:19)
Перегляд теми: 'ПРАВДА ПРО РАСЄЮ (ІСТОРІЯ З ГЕОГРАФІЄЮ)'
OLEX
З Новим Роком!
– це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської, та частин Черкаської і Полтавської областей. Руссю в ті часи називалася лише ця територія Центральної України, а починаючи кінця 12 століття – і Західна Україна. Вся решта земель, підконтрольних Рюриковичам (Залісся, Новгород, Полоцьк, Псков тощо) Руссю не вважалися, а, отже, не були й Батьківщиною чи отчиною для князів-Рюриковичів.
